Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Ми замовили по пляшці вина на брата. Гарріс не дозволив нам платити. Він добре говорив по-іспанському, і корчмар ні в мене, ні в Білла грошей не брав.

— Слухайте, хлопці, ви навіть не уявляєте, як мені було приємно з вами.

— Ми гарно згаяли час, Гаррісе.

Гарріс був уже напідпитку.

— Слухайте, ви собі й не уявляєте, як мені було приємно з вами. Відколи війна скінчилась, я ж не живу, а животію.

— Ми ще колись порибалимо разом. От побачите, Гаррісе.

— Неодмінно. Ми так чудово провели час.

— А чи не взяти нам іще пляшку?

— Блискуча ідея, — сказав Гарріс.

— Тільки тепер плачу я, — сказав Білл. — Інакше ми не п'ємо.

— Дозвольте заплатити мені. Це для мене така приємність.

— А це вже буде приємність для мене, — сказав Білл.

Хазяїн приніс четверту пляшку. Склянок ми не міняли. Гарріс підняв свою склянку.

— Знаєте, воно чудово споживається!

Білл ляснув його по спині:

— Ви золото, Гаррісе.

— Знаєте, мене, власне, звуть не Гарріс, а Вілсон-Гарріс. Це одне прізвище, тільки через рисочку, розумієте?

— Ви золото, Вілсоне-Гаррісе, — сказав Білл. — Ми звемо вас просто Гарріс тому, що любимо вас.

— Слухайте, Барнсе, ви навіть не уявляєте, як мені добре з вами.

— Споживіть ще скляночку, — сказав я.

— Барнсе, їй-богу, Барнсе, ви навіть не уявляєте. Просто не уявляєте.

— Пийте, Гаррісе.

Із Ронсеваля ми повертались, ідучи обабіч Гарріса. В готелі ми перекусили, й Гарріс пішов проводжати нас на автобус. Він дав нам свою візитну картку з лондонською домашньою адресою, вручив по конверту. Я зазирнув у свій і побачив там десяток штучних мух. Гарріс зробив їх сам. Він завжди робив їх сам.

— Слухайте, Гаррісе… — почав я.

— Мовчіть, мовчіть! — сказав він, задкуючи до виходу. — Це зовсім не першосортні мухи. Я просто подумав, коли ви їх будете прив'язувати, то, може, згадаєте, як добре нам тут було.

Автобус рушив. Гарріс стояв перед дверима пошти. Він помахав нам. Коли автобус виїхав на дорогу, він повернувся й поплентався назад, до готелю.

— Слухай, цей Гарріс справді добрий хлопець, га? — сказав Білл.

— І, видно, йому справді було добре.

— Кому, Гаррісу? Ще б пак!

— Шкода, що він не поїхав з нами до Памплони.

— Хоче ще порибалити.

— Еге ж. А взагалі ще невідомо, як би ці англійці поладнали між собою.

— І то правда.

Ми приїхали в Памплону надвечір, і автобус зупинився перед готелем Монтойї. На площі вже проводили електрику для святкової ілюмінації. Коли автобус зупинився, до нього збіглася зграйка дітлахів, і службовець міської митниці звелів усім прибулим розв'язати клунки тут-таки, на тротуарі. Ми ввійшли до готелю й на сходах зустріли Монтойю. Він потис нам руки, усміхаючись, як завжди, трохи ніяково.

— Ваші приятелі тут, — сказав він.

— Містер Кембелл?

— Так. Містер Кон, і містер Кембелл, і леді Ешлі.

Він усміхнувся, неначе не доказавши чогось такого, про що я ще почую сам.

— Коли вони приїхали?

— Вчора. Я залишив за вами номери, в яких ви жили.

— Чудово. Ви дали містерові Кембеллу номер вікнами на площу?

— Так. Ті номери, які ми з вами вибрали.

— А де наші приятелі зараз?

— Здається, пішли на змагання з пелоти.

— Ну, а бики вже тут?

Монтойя всміхнувся.

— Сьогодні ввечері,— сказав він, — сьогодні о сьомій привезуть вільярських, а завтра прибудуть м'юрські. Ви всі підете дивитися?

— Авжеж. Вони ніколи не бачили desencajonada [55].

Монтойя торкнувся рукою мого плеча:

— Отже, ми там побачимось.

Він знов усміхнувся. Він завжди всміхався так, наче бій биків був нашою спільною таємницею; не вельми гарною, але старанно прихованою таємницею, відомою тільки нам двом. Він завжди всміхався так, наче для сторонніх у цій таємниці, нам із ним цілком зрозумілій, було щось негарне. А нащо ж, мовляв, розголошувати іншим те, чого вони не зрозуміють.

— Ваш приятель теж aficionado? — Монтойя всміхнувся Біллові.

— Так. Він приїхав аж із Нью-Йорка, щоб подивитись, як відзначають свято святого Ферміна.

— Невже? — чемно здивувався Монтойя. — Але навряд чи він такий aficionado, як ви.

Він знову ніяково торкнувся долонею мого плеча.

— Такий самий, — сказав я, — він справжній aficionado.

— Але все ж не такий, як ви.

Слово aficion означає пристрасть. Aficionado — це той, хто пристрасно захоплюється боєм биків. Усі справжні матадори зупинялися в готелі Монтойї, отже, і найзавзятіші aficionados зупинялися в нього. Матадори, що працюють лише заради грошей, теж іноді зупинялись, але більше ніколи не поверталися. Справжні матадори приїздили щороку. В кабінеті Монтойї висіли їхні фотографії. На фотографіях були написи-посвяти Хуаніто Монтойї чи його сестрі. Портрети матадорів, за яких Монтойя вболівав, висіли в рамках на стіні. Портрети матадорів, які не викликали в нього aficion, Монтойя тримав у шухляді столу. Написи на них були один від одного улесливіші. Але Монтойя на це не зважав. Якось він витяг їх усі із шухляди й кинув у кошик. Щоб не муляли очей.

Ми часто розмовляли з ним про биків та матадорів. Я зупинявся в готелі Монтойї вже кілька років підряд. Ми ніколи не розмовляли довго. Нам просто приємно було перекинутися кількома словами. Гості з далеких міст, перше ніж залишити Памплону, заходили на кілька хвилин до Монтойї поговорити про биків. Це були aficionados. Такі люди завжди одержували номер, навіть коли готель був переповнений. Монтойя знайомив мене з деким із них. Спершу вони розмовляли зі мною аж надто чемно, хоч їх, очевидно, смішило те, що я американець. Вони чомусь були твердо переконані, що американець не здатний на aficion. Він може вдавати пристрасть чи вважати пристрастю те, що є, власне, звичайнісіньким збудженням, але по-справжньому зазнавати її він не здатен. Коли ж вони впевнювалися, що я такий самий aficionado, як вони, — а не існувало ніякого пароля, ніякого способу перевірки для виявлення цього, за винятком, сказати б, усного іспиту на духовну близькість, під час якого запитання ніколи не ставилися руба й завжди звучали трохи вибачливо, — то ніяково клали мені на плече руку чи казали: «Buen hombre» [56]. Найчастіше, однак, вони торкалися мене рукою — мовби для того, щоб пересвідчитися, що тут немає ніякої помилки.

Монтойя все прощав матадорові, наділеному aficion. Прощав істерику, боягузтво, негідні непояснимі вчинки, всілякі похибки. Тому, хто пристрасно любив бій биків, він ладен був простити що завгодно. Як одразу простив мені те, що я маю таких друзів. Він жодним словом не засудив їх, але я відчув, що він волів би про них не згадувати, як не згадують про коней, яким під час кориди бик