Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Наступні два дні в Памплоні спливли тихо, без чвар. Місто готувалося до фієсти. Робітники ставили бар'єри, що мали загородити бічні вулиці того ранку, коли випущені із загону бики помчать через усе місто до арени. Робітники закопували стовпи, кожен стовп — пронумерований відповідно до його постійного місця. На плато за містом служники арени прогулювали коней пікадорів — гупали галопом по кам'янистому, висушеному сонцем полю по той бік арени. Велика брама стояла розчинена, служниці підмітали сидіння амфітеатру. Пісок арени вже вкотили й полили водою, і теслярі лагодили бар'єр, замінюючи розхитані й поламані дошки. Глянувши вгору з краю гладенької вкоченої арени, можна було побачити порожні трибуни й старих жінок, що підмітали в ложах.
Від околичної вулиці до великої брами арени вже стояли тимчасові паркани, утворюючи довжелезний прохід; уранці першого дня кориди ним побіжить юрба попереду биків. За міською околицею, там, де під час ярмарку торгуватимуть кіньми й худобою, отаборилися під деревами цигани. Продавці вина й горілки споруджували свої ятки, один з них уже запрошував на чарку «ANIS DEL TORO»[58] Гаряче сонце освітлювало прибите до дощок полотнище реклами. Великої центральної площі міста переміни ще не торкнулися. Ми сиділи в білих плетених кріслах на терасі кафе й дивились, як прибувають автобуси і з них виходять селяни, що приїхали на базар, і як наповнюються й від'їздять автобуси, везучи селян із сумками, набитими всіляким міським крамом. Площу оживляли тільки ці високі сірі автобуси, та ще голуби й чоловік, що зі шланга поливав тротуари й посипану рінню площу.
Вечорами відбувалося paseo[59]. Після вечері всі, хто міг, усі вродливі дівчата, офіцери гарнізону, всі модники й модниці міста протягом години вешталися вулицею, прилеглою до площі, а кафе заповнювалися вечірніми відвідувачами.
Щоранку я, сидячи в кафе, перечитував мадрідські газети, а потім гуляв вулицями або йшов за місто. Вілл іноді гуляв зі мною. Іноді ж він писав у своєму номері. Роберт Кон уранці студіював іспанську мову або ходив до перукарні голитися. Брет і Майкл раніш як опівдні не вставали. Зібравшись у кафе, ми попивали вермут. Ми жили тихо й мирно, і ніхто не впивався. Два чи три дні я ходив до церкви, один раз — із Брет. Вона попросила дозволу послухати, як я сповідуюсь, але я пояснив їй, що це неможливо, а крім того, зовсім не так цікаво, як їй здається, та й говоритиму я із священиком мовою, їй не зрозумілою. Вийшовши з церкви, ми наштовхнулися на Кона; звісно, він вистежив нас, але поводився дуже мило й приязно. Ми втрьох пішли до циганського табору, й циганка поворожила Брет.
Був погожий ранок, високо над горами зависли білі хмарки. Вночі трошки дощило, повітря на плато було свіже й прозоре, й довколишній краєвид милував око. Нам усім було гарно на душі, гарно і ясно, і Кон викликав у мене симпатію, й нічого більше. Це був один із тих днів, коли злоститися просто неможливо.
Це був останній день перед фієстою.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Опівдні в неділю, 6 липня, фієста вибухнула. Саме вибухнула — інакше й не скажеш. Цілий ранок з навколишніх сіл прибували люди, але місто вбирало їх у себе, й вони не впадали в око. На залитій гарячим сонцем площі панувала буденна тиша.
Селяни збирались у винарнях на околицях. Там вони пили перед початком фієсти. Їм, щойно прибулим з гір та долин, потрібен був час, щоб призвичаїтися до нової системи цінностей. Їх ще лякали ціни в дорогих кафе. А у винарнях вони одержували сповна за свої гроші. Гроші ще не втратили для них своєї конкретної вартості, що вимірювалася робочими годинами й кількістю проданих мішків зерна. Згодом, коли фієста буде в розпалі, їм стане вже однаково, скільки платити й де купувати.
Але перший день свята святого Ферміна селяни зустрічали з раннього ранку у винарнях на вузеньких вуличках околиць. Ідучи до собору на вранішню відправу, я чув їхні співи: пісні вихоплювалися з розчинених дверей винарень. Селяни потроху розпалювалися. На відправу, що починалась об одинадцятій, народу зійшлося багато. День святого Ферміна — це й тутешнє храмове свято.
З собору, що стояв на пагорбі, я попрямував униз на площу до кафе. Було вже близько дванадцятої. Роберт Кон з Біллом сиділи за столиком. Мармурові столики й білі плетені крісла зникли, поступившись місцем чавунним столикам і міцним складаним стільцям. Кафе нагадувало військовий корабель у повній бойовій готовності. Сьогодні не можна було просидіти цілий ранок з газетою, нічого не замовляючи. Тільки-но я сів, наді мною виріс офіціант.
— Що ви п'єте? — спитав я в Білла й Роберта.
— Херес, — сказав Кон.
Я звелів офіціантові подати те саме.
Та перш ніж офіціант приніс вино, над площею злетіла ракета, вістуючи початок фієсти. Ракета розірвалася, й високо в небі над театром «Гайяр» по той бік площі зависла куля сірого диму. Сіра куля висіла в небі, як слід від вибуху шрапнелі, й, поки я дивився на неї, вгору шугнула ще одна ракета, випустивши проти яскравого сонця тоненький струмінь диму. Я побачив яскравий спалах, і в небі з'явилася ще одна сіра хмарка. На той час, як розірвалася друга ракета, під аркадою, ще хвилину тому безлюдною, скупчилося стільки народу, що офіціант насилу протовпився до нашого столика, тримаючи пляшку високо над головою. Люди сходилися на площу звідусіль, і чути було, як вулицею наближаються дудки, флейти й барабани. Оркестр грав «ряу-ряу» — дудки пронизливо завивали, барабани гупали, — а за музиками, пританцьовуючи, йшли чоловіки й хлопці. Коли музика уривалася, вони всі присідали навпочіпки посеред вулиці, а коли дудки й флейти заходилися виском, а барабани починали монотонно, лунко бухкати, вони дружно підстрибували й били закаблуками. Натовп був такий густий, що видно було тільки, як колишуться голови й плечі танцюристів.
Граючи на сопілці, площею йшов згорблений чоловік, а за ним, галасуючи, смикаючи його за одяг, бігла зграя дітлахів. Він проминув кафе, — перейшов площу й повів дітлахів за собою в одну з бічних вулиць. Ми бачили його безвиразне рябе обличчя, коли він проходив, граючи на сопілці, в супроводі дітей, що галасували й смикали його за поли.
— Певно, тутешній юродивий, — сказав Вілл. — Боже! Подивіться-но туди!
Вулицею сунули танцюристи, самі чоловіки. Вони котилися суцільною масою,
