Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А де іноземці? — спитав Роберт Кон.
— Іноземці — це ми, — сказав Білл.
Ракети весь час злітали в небо. Всі столики були тепер зайняті. Натовп розходився з площі й осідав по кафе.
Такий був початок фієсти, яка тривала сім днів і ночей. Сім діб люди танцювали, пили, галасували. І все, що відбувалося, могло відбутися тільки під час фієсти. Врешті довколишній світ утратив ознаки реальності, і вже здавалося, що людські вчинки не можуть мати наслідків. Сама думка про якісь наслідки здавалася недоречною під час фієсти. Весь час, навіть коли западала тиша, вас не полишало відчуття, що треба кричати, щоб вас почули. І таке саме відчуття супроводжувало кожен вчинок. Бо то була фієста, й тривала вона сім діб.
Того першого дня вулицями пройшла велелюдна святкова процесія. Святого Ферміна носили від церкви до церкви. В процесії брали участь усі сановники, світські й духовні. В густому натовпі ми їх так і не побачили. Попереду урочистої процесії й позаду її вистрибували танцюристи «ряу-ряу». Впадала в око група танцюристів у жовтих сорочках. Над головами глядачів, що тісними рядами вишикувалися на тротуарах прилеглих до площі вулиць, нам видно було тільки велетнів — зроблених із пап'є-маше тридцятйфутових індіанців, маврів, короля з королевою, які урочисто вальсували під звуки «ряу-ряу».
Слідом за статуєю святого Ферміна сановники зникли в каплиці, а почесна варта й решта процесії залишилися чекати надворі — поряд з масками велетнів стояли чоловіки, що в тих масках танцювали, а карлики з надувними кулями снували в натовпі. З каплиці пахло ладаном, і з неї один по одному виходили люди і знову прямували до церкви. Ми поткнулися були туди, але Брет зупинили на порозі, бо вона була простоволоса, тож ми завернули й пішли вулицею, що вела від каплиці до міста. Обабіч на тротуарах стояли люди, чекаючи, коли повертатиметься процесія. Кілька чоловік оточили Брет і почали танцювати. На їхніх шиях висіли довгі вінки білого часнику. Вони схопили мене й Білла за руки, затягли в коло, й Білл теж пішов у танок. Усі вони співали. Брет і собі хотіла стати в коло, але її не пустили. Вони хотіли танцювати навколо неї, як навколо священної статуї. Коли пісня завершилася пронизливим «ряу-ряу», вони потягли нас до винарні. Ми опинилися біля стойки. Брет посадили на бочку з вином. У темній винарні було повно чоловіків, і всі вони щось співали низькими, грубими голосами. За стойкою вино точили просто з бочок. Я поклав гроші за вино, але один із чоловіків згріб їх і сунув мені назад у кишеню.
— Де б дістати бурдюк для вина? — сказав Білл.
— Тут поряд є крамниця, — відповів я. — Зараз піду й куплю.
Танцюристи не хотіли відпускати мене. Троє з них, умостившись на високій бочці поряд із Брет, вчили її пити з бурдюка. Вони повісили їй на шию часникову гірлянду. Один умовляв її взяти в руки склянку. Другий навчав Білла пісні — співав йому у вухо, вистукуючи такт на Білловій спині.
Я пояснив їм, що зараз повернуся, й вийшов на вулицю шукати майстерню, у вікні якої бачив бурдюки для вина. На тротуарах вирував натовп. Віконниці багатьох крамниць та майстерень були зачинені, і я ніяк не міг знайти потрібну. Роздивляючись довкола, я дійшов аж до церкви. Потім спитав перехожого, він узяв мене під руку й привів до майстерні. Вікна її прикривали віконниці, але двері були розчинені навстіж.
Усередині пахло вичиненими шкірами й гарячим дьогтем. У кутку сидів майстер і розфарбовував за допомогою трафарету готові бурдюки. Вони гронами висіли під стелею. Чоловік, що привів мене, зняв один, надув, зав'язав шийку і, кинувши на підлогу, скочив на нього.
— Бачите! Не пропускає!
— Мені потрібен ще один. Великий.
Він зняв зі стелі великий бурдюк — на галон, а то й більше — і заходився надувати, спочатку надимаючи щоки, а потім випускаючи повітря. Надувши, він узявся за спинку стільця й став на бурдюк обома ногами.
— Навіщо вони вам? Продасте в Байонні?
— Ні. Я з них питиму.
Він ляснув мене по плечу:
— Молодець! Вісім песет за обидва. Дешевше не купите!
Майстер, що розфарбовував готові бурдюки й кидав їх на купу, обернувся до мене.
— Це правда, — сказав він. — Вісім песет — зовсім дешево.
Я заплатив і пішов назад до винарні. Там було ще темніше й дуже тісно. Я не побачив ні Брет, ні Білла, й хтось сказав мені, що вони в задній кімнаті. Я попросив дівчину за стойкою наповнити обидва бурдюки. В один увійшло два літри. В другий — п'ять. Обійшлося все це в три песети й шістдесят сантімо. Чоловік, що стояв поряд, зовсім мені не знайомий, хотів заплатити за вино, але врешті-решт заплатив усе-таки я. Тоді він поставив мені склянку вина. Він не дозволив мені віддячити тим самим, але погодився ковтнути з нового бурдюка. Він підняв у випростаних руках п'ятилітровий бурдюк, стис його, й струмінь вина зацебенів йому просто в горло.
— Ось так, — сказав він і повернув мені бурдюк.
У задній кімнаті Брет з Біллом сиділи на бочках в оточенні танцюристів. Обійнявшись за плечі, вся компанія співала. Майкл сидів за столом з кількома чоловіками в самих сорочках і їв з ними з однієї миски рибу, приправлену цибулею й оцтом. Усі вони пили вино і вмочали хліб в олію з оцтом.
— Сюди, Джейку, сюди! — гукнув Майкл. — Іди до нас. Познайомся з моїми друзями. Ми тут підобідуємо.
Він відрекомендував мене товариству, кожен, хто сидів за столом, підказав Майклові своє ім'я, а тоді вони послали по виделку для мене.
— Годі, Майкле, це ж їхній обід, — гукнула Брет з кутка, де стояли бочки.
— Я не хотів би об'їдати вас, — сказав я чоловікові, що простяг мені виделку.
— Їжте, — сказав той, — нащо ж воно тут стоїть.
Я відкрив великого бурдюка й пустив його по колу. Кожен випив, високо тримаючи його у випростаних руках.
Знадвору, перекривши співи, долинула музика святкової процесії.
— Начебто процесія? — спитав Майкл.
— Nada, — сказав хтось. — Це нічого. Пийте. Вище бурдюк!
— Де вони тебе знайшли? — спитав я в Майкла.
— Хтось привів мене
