Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А що — можливо.
— Хочеш задрімати?
— Можна.
Лігши в затінку, ми дивились, як ворушиться листя.
— Ти спиш?
— Ні,— відповів Білл. — Я думаю.
Я заплющив очі. Приємно було лежати на землі.
— Послухай, — озвався Білл. — Як розуміти всю цю історію з Брет?
— Ти це про що?
— Ти був закоханий у неї?
— Був.
— І це тривало довго?
— З біса довго. Хоча і з перервами.
— От чорт, — сказав Білл. — Даруй мені.
— Пусте, — сказав я. — Тепер мені начхати.
— Справді?
— Справді. Тільки я не люблю про це балакати.
— Ти ж не сердишся, що я спитав?
— А чого б мені сердитися?
— Ну, я посплю, — сказав Білл. Він накрив обличчя газетою. — Послухай, Джейку, — знову озвався він. — Ти справді католик?
— Формально.
— А що це означає?
— Оте й означає.
— Ну, гаразд, я посплю, — сказав він. — І годі тобі базікати, заснути не даєш.
Заснув і я. А коли прокинувся, Білл пакував рюкзак. Вже вечоріло, й тіні дерев дотяглися до греблі. Від лежання на землі я весь затерп.
— Що я бачу? Невже ти прокинувся? — сказав Білл. — А я думав, ти влаштувався на цілу ніч.
Я випростався й протер очі.
— Мені снився чудовий сон, — сказав Білл. — Не запам'ятав нічого, але сон був чудовий.
— А мені нічого не снилося.
— І даремно, — сказав Білл. — Всім нашим найвизначнішим бізнесменам щось снилося. Візьми Форда. Візьми президента Куліджа. Візьми Рокфеллера. Візьми Джо Девідсона.
Я розібрав наші вудки й сховав їх у чохол. Котушки я поклав у мішок для снасті. Одну сумку з рибою Білл запакував у рюкзак. Другу я взяв на плече.
— Ну, — сказав Білл, — нічого не забули?
— Черв'яків.
— Далися тобі ті черв'яки. Клади їх сюди.
Він уже взяв рюкзак на спину, і я поклав бляшанки з наживкою в одну з кишень.
— Тепер усе?
Я оглянув траву під берестами.
— Усе.
Ми рушили дорогою в ліс. До Бургете було далеко, і вже споночіло, коли ми, перетнувши поле, вийшли на вулицю й попрямували між двома рядами освітлених будинків до готелю.
У Бургете ми пробули п'ять днів і порибалили досхочу. Ночі стояли холодні, а дні жаркі, але навіть у найбільшу спеку завжди повівав вітерець. Коли сонце припікало, приємно було заходити в студену річку, а потім обсихати на березі. Ми знайшли потічок із глибоким плесом, де можна було плавати. Вечорами ми грали в бридж, нашим третім партнером був англієць на ім'я Гарріс, який примандрував пішки з Сен-Жан-П'є-де-Пор і зупинився в готелі, щоб порибалити. Чоловік він був добрий, і двічі ми брали його з собою на Іраті. Ні від Роберта Кона, ні від Брет і Майкла ніяких звісток не надходило.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Того ранку, спустившись снідати, я застав за столом англійця Гарріса. Надівши окуляри, він читав газету. Мене він зустрів усмішкою.
— Доброго ранку, — сказав він. — Вам лист. Я заходив на пошту, і мені дали його разом з моїми.
Лист чекав на столі, приставлений до чашки, навпроти мого місця. Гарріс знову заглибився в газету. Я розпечатав конверт із позначкою «Переслано з Памплони» і прочитав:
«Сан-Себастьян, неділя.
Дорогий Джейку!
Ми прибули сюди в п'ятницю, Брет у поїзді розклеїлась, і я привіз її на три дні сюди, відпочити в наших давніх приятелів. Виїздимо в Памплону — готель Монтойї — у вівторок, а о котрій прибудемо, не знаю. Будь ласка, надішли з автобусом записку, де вас шукати в середу. Щирі вітання, і даруйте, що так спізнилися: Брег дійшла справді до краю, але на вівторок вона очуняє, та вже й тепер майже здорова. Я знаю її вдачу і намагаюсь їй догоджати, але це не так легко. Вітання всім-всім.
Майкл»
— Який сьогодні день? — спитав я Гарріса.
— Ніби середа. Авжеж, середа. Дивно, як у горах втрачаєш лік дням.
— Так. Ми тут уже скоро тиждень.
— Але ви ще не їдете?
— На жаль, треба. І, мабуть, сьогодні ж, денним автобусом.
— Шкода, шкода. Я сподівався, що ми з вами ще разок підемо на Іраті.
— Нам треба їхати до Памплони. Там нас чекають приятелі.
— Прикро. Ми так добре відпочивали.
— А ви їдьте з нами. Гратимемо в Памплоні в бридж, до того ж там незабаром розпочнеться чудесна фієста.
— Я б з охотою. Дякую за запрошення. Та все ж, мабуть, залишуся тут. Часу в мене обмаль, а хочеться ще трохи порибалити.
— Якщо вже рибалити, то на Іраті. Там форель найбільша.
— Атож, атож тільки на Іраті. Такої великої, як там, я ніде не ловив.
— Ех, пішов би я туди ще раз.
— А ви затримайтесь на день. Невже не можна?
— На жаль, ні. Треба-таки їхати, — сказав я.
— Шкода, шкода.
Після сніданку ми з Біллом грілися на осонні на лавочці перед готелем, міркуючи, що робити далі, коли з боку центрального кварталу до нас підійшла дівчина. Зупинившись, вона дістала із шкіряної сумочки на поясі телеграму.
— Por ustedes? [54]
Я прочитав адресу: «Барнсу, Бургете».
— Так, це нам.
Вона дістала книжку, я розписався і дав їй кілька монеток.
В телеграмі стояло по-іспанському: «VENGO JUEVES COHN».
Я показав її Біллу.
— Що означає слово Cohn? — спитав він.
— От же ж ідіотська телеграма! — сказав я. — За ту саму ціну він міг послати й на десять слів. «Приїду четвер». А далі розумій, як хочеш.
— Тут сказано якраз стільки, скільки треба Конові.
— Ми ж так чи так вертаємося до Памплони, — сказав я. — А тягати Брет і Майкла сюди й назад до початку фієсти немає ніякого сенсу. Відповімо йому?
— Чому ж не відповісти? — сказав Білл. — Чемність іще нікому ке шкодила.
Ми зайшли на пошту й попросили телеграфний бланк.
— Що напишемо? — спитав Білл.
— «Приїдемо ввечері». І крапка.
Ми заплатили за телеграму й повернулися до готелю. Гарріс чекав нас, і ми втрьох пішли в Ронсеваль. Коли ми, оглянувши монастир, вийшли, Гарріс мовив:
— Надзвичайно цікаво. Але я, щиро кажучи, не дуже тямлю в таких речах.
— Я теж, — сказав Білл.
— А взагалі надзвичайно цікаво, — мовив Гарріс. — Я дуже радий, що побував тут. Усе відкладав з дня на день.
— Це все ж таки не те, що рибу ловити, правда? — сказав Білл. Гарріс подобався йому.
— Не те, не те, ні-і.
Ми стояли коло стародавньої монастирської каплиці.
— Слухайте, а що я бачу там, через дорогу? — спитав Гарріс. — Це таки шинок, чи очі підводять мене?
— Наче й справді шинок, — сказав Білл.
— Дуже схоже на шинок, — сказав я.
— Тоді,— мовив Гарріс, — споживімо те, що в ньому є.
Слівце «споживати» він
