Діти підземелля - Володимир Галактіонович Короленко
Тим часом опівдні небо насупилося, насунула темна хмара, і під веселий гуркіт грому зашуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.
За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весело прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викликали пожвавлення, що вимагало виходу.
— Давайте грати в піжмурки, — запропонував я.
Мені зав’язали очі; Маруся дзвеніла слабкими переливами свого жалісного сміху і ляпала по кам’яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов’язка з очей моїх впала.
Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.
— Це ще що, га? — суворо питав він, дивлячись на Валека. — Ви тут, я бачу, весело проводите час… Завели приємну компанію…
— Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.
— Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.
Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у повітрі.
Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.
— Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі… Навіщо це ви зводили завітати сюди?
— Пусти! — вимовив я уперто. — Зараз же відпусти! — І при цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі. Тибурцій зареготав.
— Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.
Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.
— Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. — Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!
Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев’яний оцупок, поставив мене між колін.
— І як це ти сюди потрапив? — продовжував він допитувати. — Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо я нічого не відповів.
— Давно, — відповів той.
— А як давно?
— Днів з шість.
Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.
— Ого, шість днів! — промовив він, повертаючи мене обличчям до себе. — Шість днів — багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?
— Нікому.
— Правда?
— Нікому, — повторив я.
— Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця, стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»… А нас судитимеш? Скажи!
Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував себе дуже ображеним і тому відповів сердито:
— Я зовсім не суддя. Я — Вася.
— Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суддею — не тепер, так потім… Це вже, брат, так ведеться здавна. От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він — жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме. А твій батько мене судить, — ну, і ти коли-небудь судитимеш… ось його!
— Не судитиму Валека, — заперечив я похмуро. — Неправда!
— Він не судитиме, — насупилася і Маруся, переконливо відхиляючи від мене жахливу підозру.
Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.
— Ну, цього ти наперед не кажи, — сказала чудна людина, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла з дорослим. — Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде своєю стежкою, і хто знає… може, це й добре, що твоя стежка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати в грудях шматочок людського серця, ніж холодний камінь, — розумієш?
Я не розумів нічого, та все ж таки вп’явся очима в обличчя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися в мої.
— Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий… Тому скажу тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його, то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом, — то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон, — запам’ятай добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч птиці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це ти, сподіваюся, зрозумів?
— Я не скажу нікому… я… Можна мені знову прийти?
— Приходь, дозволяю… Але з умовою… Я вже сказав тобі відносно окосту. Пам’ятай!
Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом на довгій лаві, що стояла біля стінки.
— Візьми он там, — показав він Валекові на великий кошик, який він, увійшовши, залишив біля порога, — та розведи вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.
Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього лякала мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який повернувся з роботи і віддавав накази сім’ї.
Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від дощу, уся постать виявляла важку втому.
Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підземелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева, уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек вже один умілими руками
