Діти підземелля - Володимир Галактіонович Короленко
Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було неблизько.
— Як же мені звідси вийти?
— Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.
— А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.
— Маруся? Вона теж піде з нами.
— Як, у вікно? Валек замислився.
— Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми вийдемо іншим ходом.
З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна. Відв’язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, тримаючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.
Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-туманній тіні, і тільки верхів’я високих тополь на острові яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я прийшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що це було вчора.
— Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.
— Сумно тут, — з тугою промовив Валек.
— Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали спускатися з гори.
— Тут.
— А де ж ваш дім?
Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити без «дому».
Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і нічого не відповів.
Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, перейшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. Потиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг її також і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:
— Ти прийдеш до нас знову?
— Прийду, — відповів я, — обов’язково.
— Що ж, — сказав задумливо Валек, — і справді, приходь, тільки в такий час, коли наші будуть у місті.
— Хто це «ваші»?
— Та наші… усі… Тибурцій, «професор»… хоча той, мабуть, не заважатиме.
— Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді прийду. А поки що — прощавайте!
— Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов на кілька кроків. — А ти не будеш базікати про те, що був у нас?
— Нікому не скажу, — відповів я твердо.
— Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли лізтимуть, скажи, що бачив чорта.
— Гаразд, скажу.
— Ну, прощавай!
— Прощавай!
Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальований, повис серп місяця, засвітилися зірки.
Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схопив мене за руку.
— Васю, друже, — схвильовано зашепотів мій товариш, що утік. — Як же ти!.. Голубчику!
— А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!.. Він спустив очі додолу, але цікавість перемогла почуття сорому: він спитав знову:
— Що ж там було?
— Що? — відповів я тоном, що не припускав сумнівів. — Звичайно, чорти. А ви — боягузи…
І, відмахнувшись від засоромленого товариша, я поліз на паркан… Через чверть години я вже спав глибоким сном. І вві сні мені ввижалися справжні чорти, які весело вистрибували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весело блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.
Розділ IV
ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ
З того часу я весь захопився моїм новим знайомством. Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер з єдиною метою — подивитись, чи тут вся компанія, яку Януш характеризував словами «погане товариство». І якщо Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні особи сновигали по базару, я відразу ж біг через болото на гору, до каплиці, заздалегідь наповнивши кишені яблуками, які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди зберігав для своїх нових друзів.
Валек, що взагалі був дуже солідний і викликав у мене повагу своїми манерами дорослої людини, приймав ці подарунки просто і здебільшого відкладав куди-небудь, зберігаючи для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарювалося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки лунав у наших серцях нагородою за цукерки, які ми жертвували на її користь.
Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки, проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими ніжками, і хиталася, як билинка; руки її були тонкі й прозорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польового дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дні її життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна і вітер ворушив її біляве волосся, — що мені ставало сумно, і сльози підступали до очей.
Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка, і пружна, як м’ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало, розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала червону стрічку.
А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і сміялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як малесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його заплітати, що й робив кожного ранку.
Я був великий розбишака. «У цього малого, — говорили про мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жвавість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки, як у той час, коли я намагався розворушити й захопити своїми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано. Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:
— Не треба, вона зараз заплаче.
Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся, зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене, підвівши рученята над голівкою, начебто
