Діти підземелля - Володимир Галактіонович Короленко
Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чекати від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.
— А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну річ поряд з престолом.
— Попівська шапка.
— Ні, відро.
— Навіщо ж тут відро?
— Може, в ньому було колись вугілля для кадила.
— Ні, це справді шапка, а проте, можна подивитися. Давай прив’яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.
— Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хочеш.
— Ну, що ж! Думаєш, не полізу?
— І лізь собі!
Діючи зопалу, я міцно зв’язав два ремінці, зачепив їх за раму і, віддавши один кінець товаришеві, сам повис на другому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але, глянувши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схилялося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів під стелею, залунав у порожній каплиці по темних кутках. Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і вилетіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиділи, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в терновому вінку. Це схилялося з-під самої стелі величезне розп’яття.
Мені було моторошно; очі мого друга блищали жагучою цікавістю і співчуттям.
— Ти підійдеш? — спитав він тихо.
— Підійду, — відповів я також тихо, набираючись сміливості. Але в цю хвилину трапилося щось зовсім несподіване.
Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалилася на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, знялося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Величезна стара сова, стурбована нашою метушнею, вилетіла з темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася геть.
На мене напав судорожний страх.
— Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухопившись за ремінь.
— Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись підняти мене на світло дня і сонця.
Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойкнув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно оглянувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене, ніж перелякало.
Те темне, про що ми сперечалися, — шапка чи відро, і, як потім виявилося, було горщиком, — майнуло в повітрі і на моїх очах зникло під престолом.
Я встиг тільки розглянути неясний обрис невеличкої, наче дитячої, руки.
Важко переказати мої почуття в ту хвилину; почуття, що я пережив тоді, не можна навіть назвати страхом. Я був на тому світі. Звідкілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох секунд долітало до мене швидке, дрібне, тривожне тупотіння трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих явищ.
Час для мене не існував, тому я не міг сказати, чи швидко я почув під престолом стриманий шепіт.
— Чому ж він не лізе назад?
— Бачиш, злякався.
Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг належати хлопчикові мого віку. Мені навіть здалося, що в щілині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.
— Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.
— А ось почекай, — відповів голос хлопчика.
Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.
Це був хлопчик років дев’яти, більший від мене на зріст, худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коротеньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над чорними задумливими очима.
Хоч незнайомий, що з’явився таким несподіваним та дивним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикуватим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили один до одного хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки, побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в підлозі каплиці, на якому стояв престол, позаду хлопчика з’явилося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям, що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.
Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені. Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти натякаю на моє до нього презирство.
Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами. Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:
— Ти чого тут?
— Так, — відповів я. — Тобі яке діло?
Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти руку з кишені й ударити мене. Я й оком не моргнув.
— Ось я тобі дам! — погрозив він.
Я випнув груди наперед.
— Ну, вдар! Спробуй!
Момент був критичний; від нього залежало, як складуться наші взаємини. Я чекав… але й мій супротивник, окинувши мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.
— Я, брат, і сам… теж… — сказав я, але вже миролюбніше.
Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона падала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на мене здивованими і трохи переляканими очима. Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в такому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був надто великодушним, щоб скористатися з його незручного становища.
— Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою біляву голівку дівчинки.
— Вася. А ти хто такий?
— Я Валек… я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком. У вас великі яблука.
— Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?
Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці. Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.
— Боїться, — сказав той і сам передав яблуко дівчинці.— Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? — спитав він потім.
— Що ж, приходь! Я буду радий, — відповів я привітно. Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.
— Я тобі не компанія, — сказав він сумно.
— Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном, яким були сказані ці слова.
— Твій батько — пан суддя.
— Ну і що ж з того? — здивувався я щиро. — Адже ти гратимешся зі мною, а не з батьком.
Валек похитав головою.
— Тибурцій не пустить, — сказав він, і начебто це ім’я нагадало йому щось, він раптом схопився. — Послухай… Ти, здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо
