Діти підземелля - Володимир Галактіонович Короленко
Валек несміливо подивився на мене.
— Як же тепер буде? — спитав він сумно.
Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпленою головою, також дивився на мене запитливо. Тому я постарався, по можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав:
— Нічого! Нянька, напевне, вже забула.
Та стара не забула. Коли я цього разу повертався додому, коло хвіртки мені знову стрівся Януш. Соню я застав з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гнітючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.
Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислухавши уважно звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені наказ — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу. Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до нього по дозвіл.
Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з тугою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка збиралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав: батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різкого слова я ніколи від нього не чув. Тепер мене гнітило важке передчуття.
Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я ввійшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед портретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний стукіт власного серця.
Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важкий і непорушний, гнітючий погляд.
— Ти взяв у сестри ляльку?
Ці слова упали раптом на мене так виразно й гостро, що я здригнувся.
— Так, — відповів я тихо.
— А знаєш ти, що це — подарунок матері, який ти мусиш шанувати як святиню?.. Ти украв її?..
— Ні,— сказав я, підводячи голову.
— Як ні? — скрикнув раптом батько, відштовхуючи крісло. — Ти украв її і відніс… Кому ти відніс її? Кажи!
Він швидко підійшов до мене і поклав мені на плече важку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.
— Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче стисла моє плече.
— Н-не скажу! — відповів я тихо.
— Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролунала погроза.
— Не скажу, — прошепотів я ще тихше.
— Скажеш, скажеш!
Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як тремтить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював ледь чутно:
— Ні, не скажу… ніколи, ніколи не скажу вам… Нізащо!
Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не добився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками. У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідомлене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагуча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.
Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози пекли мої щоки. Я чекав.
Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається, що я боявся не цього… Навіть цієї страшної хвилини я любив батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим насиллям розіб’є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті вибухнула… Якщо так… нехай… тим краще — так, тим краще.
Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом різкий голос Тибурція:
— Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг… «Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй голові, але навіть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні обставини могли постати між мною і батьком, могли відхилити те, що я вважав неминучим.
У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупинившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми гострими, рисячими очима.
— Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.
Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися особливо сумно.
— Пане суддя! — заговорив він м’яко. — Ви людина справедлива… відпустіть дитину! Малий був у «поганому товаристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь, краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлопчик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий…
Він розв’язав вузлик і вийняв звідти ляльку. Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі з’явився подив.
— Що це значить? — спитав він нарешті.
— Відпустіть хлопчика, — повторив Тибурцій, і його широка рука любовно погладила мою похилену голову. — Ви нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче розповім вам усе, що ви хочете знати… Вийдімо, пане суддя, до іншої кімнати.
Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, послухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я нічого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці якого сколихнули два різних почуття: гнів і любов, так сильно, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси, неясні, але жваві, що лунали за дверима…
Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчинилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно гладила моє волосся.
Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності
