Діти підземелля - Володимир Галактіонович Короленко
Я зовсім розгубився.
— От бачиш, — сказав Валек, — вона не любить гратися.
Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона перестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила, звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.
— Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима на Марусю.
— Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого каменю…
— Та-ак, — повторила дівчинка, як слаба луна, — це від сірого каменю.
— Від якого сірого каменю? — перепитав я не розуміючи.
— Сірий камінь висмоктав з неї життя, — пояснив знову Валек, дивлячись, як і раніше, у небо. — Так каже Тибурцій. Тибурцій добре знає.
— Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка. — Тибурцій усе знає.
Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек повторював за Тибурцієм, проте переконання Валека, що Тибурцій все знав, вплинуло на мене. Я підвівся на лікті і глянув на Марусю. Вона сиділа так, як посадив її Валек, і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повільні; глибокі сині очі виділялися на блідому обличчі, довгі вії були сплющені. Коли я дивився на цю крихітну сумну постать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не розумів їхнього значення, — багато гіркої правди. Безперечно, хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді, коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це сірий камінь?
Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під землею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось невідомо страшне було в наявності. Щось безформне, невблаганне, тверде й жорстоке, як камінь, схилялось над маленькою голівкою, висмоктуючи з неї рум’янці, блиск очей та жвавість рухів. «Напевне, це буває вночі», — думав я, і почуття жалю боляче стискало мені серце.
Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість. Пристосовуючись до тихої солідності нашої дами, ми вдвох з Валеком, посадивши її десь на траві, збирали для неї квіти, різнокольорові камінці, ловили метеликів, іноді робили з цеглин пастки для горобців. Іноді ж, розлігшись біля неї на траві, дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим дахом каплиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.
Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших характерів. Моя поривчаста жвавість була зовсім протилежною його сумній солідності, і він викликав мою пошану своїм незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того, він часто розповідав мені багато нового, про що я раніше й не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про товариша, я спитав:
— Тибурцій — твій батько?
— Не знаю, — відповів він задумливо, наче це питання не спадало йому на думку.
— Він тебе любить?
— Так, любить, — сказав Валек вже далеко певніше. — Він завжди піклується про мене, і знаєш, іноді він цілує мене і плаче…
— І мене любить, і теж плаче, — додала Маруся з виразом дитячої гордості.
— А мене батько не любить, — промовив я сумно. — Він ніколи не цілував мене… Він нехороший.
— Неправда! Неправда! — заперечив Валек. — Ти не розумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкраща людина в місті. Твій батько, знаєш… Він засудив навіть одного графа…
— Так, це правда… граф дуже сердився, я чув.
— Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.
— Чому?
— Чому? — перепитав Валек, трохи збентежений. — Тому що граф — не проста людина… Граф робить, що хоче, і їздить у кареті, і потім… у графа гроші; він дав би іншому судді грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.
— Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у квартирі: «Я вас усіх можу купити й продати».
— А суддя що?
— Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»
— Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогнати багатого, а коли до нього прийшла стара Іваниха на милиці, він звелів принести їй стільця. От він який!
Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек показав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не спадало на думку глянути на нього: слова Валека торкнули в моєму серці струну синівської гордості. Мені було приємно слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція, який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ніколи батько не полюбить мене так, як Тибурцій любить своїх дітей.
Розділ V
МІЖ «СІРИМ КАМІННЯМ»
Минуло ще кілька днів. Членів «поганого товариства» не було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вулицях, чекаючи їхньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім занудьгував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши голову, курною вулицею, Валек раптом поклав мені на плече руку.
— Чого ти перестав до нас ходити? — спитав він.
— Я боявся… Ваших не видно в місті.
— А-а… Я не здогадався сказати тобі: наших нема, приходь… А я подумав зовсім інше…
— А що?
— Подумав, що тобі уже набридло.
— Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу, — поспішив я, — навіть і яблука зі мною.
При згадці про яблука Валек швидко повернувся до мене, ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув на мене дивним поглядом.
— Нічого, нічого! — відмахнувся він, бачачи, що я дивлюся на нього вичікуючи. — Йди просто на гору, а я тут ще зайду кудись — справа є. Я тебе дожену на дорозі.
Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене дожене; проте я встиг зійти на гору і підійшов до каплиці, а його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної стіни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.
Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидячки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між могилами, знічев’я приглядаючись до них і намагаючись розібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях. Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий напівзруйнований
