Діти підземелля - Володимир Галактіонович Короленко
Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призначенню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек. В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випиналося, по обличчі стікали краплі поту.
— Ага! — гукнув він, помітивши мене. — Ось де ти! Якби Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер вже нема чого робити… Я знаю, ти хлопець хороший і нікому не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас!
— Де ж це, далеко? — спитав я.
— А от побачиш. Йди за мною.
Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невеличкому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в зелені.
Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек повів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернувши праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.
Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовиськом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися смугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два вікна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно, було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сюди не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць; воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на кам’яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підземелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з каміння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і, розкинувши на всі сторони свої кам’яні дуги, міцно змикалися вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті. Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б вважати за кам’яну статую.
Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою туманною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я мимоволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмоктує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закралося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на собі невидимий кам’яний погляд, пильний та пожадливий.
— Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Коли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник. Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байдуже прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почуваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.
— Ходімо… ходімо звідси! — смикнув я Валека. — Відведи її…
— Ходімо, Марусю, нагору, — покликав Валек сестру.
І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумніший і мовчазніший, ніж звичайно.
— Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спитав я у нього.
— Купити? — усміхнувся Валек. — Звідки ж у мене гроші?
— Так як же? Ти випрохав?
— Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я потяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.
Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклавши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.
— Ти, значить, украв? — Еге ж!
Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали мовчки.
— Красти недобре, — вимовив я потім в сумній роздумливості.
— Наші всі пішли. Маруся плакала, бо вона була голодна.
— Так, голодна! — з жалісною простодушністю повторила дівчинка.
Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дівчинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився на своїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, лежав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі. Коли я глянув на Марусю, яка обома руками тримала шматок булки, у мене защеміло серце.
— Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про це мені?
— Я й хотів сказати, а потім роздумав, адже у тебе своїх грошей нема.
— Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.
— Як, потихеньку?
— Т-так.
— Значить, і ти б теж украв.
— Я… у свого батька.
— Це ще гірше! — з певністю сказав Валек. — Я ніколи не краду у свого батька.
— Ну так я б попрохав… Мені б дали.
— Ну, може, й дали б раз, — де ж напастися на всіх жебраків?
— А ви хіба… жебраки? — спитав я упалим голосом.
— Жебраки! — похмуро відрізав Валек.
Я замовк і за кілька хвилин почав прощатися.
— Ти вже йдеш? — спитав Валек.
— Так, іду.
Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жалю, що доходив до сердечного болю. Вдома я рано ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.
Розділ VI
НА СЦЕНУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПАН ТИБУРЦІЙ
— Добридень! А я вже думав, що ти не прийдеш більше, — так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з’явився на горі.
Я зрозумів, чому він сказав це.
— Ні, я… я завжди ходитиму до вас, — відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.
Валек помітно повеселішав, і обидва ми почули себе вільніше.
— Ну що? А де ж ваші? — спитав я. — Все ще не повернулись?
— Ще ні. Чорти їх знають, де вони запропастилися.
Ми весело заходилися споруджувати хитромудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли
