Тепло його долонь - Юрій Ярема

— І Ліза ненавидить педиків і чорних, — буркнула дівчина зверху.

Запала неприємна мовчанка. Ліза демонстративно відвернулася від компанії, ніби показуючи, що не має наміру продовжувати знайомство. Остап та Іван потупили погляди у підлогу, не знаючи, як реагувати та такий випад юнки. Першим озвався Руслан.

— Хлопці, не звертайте уваги. Кожен по-своєму бачить світ. Краще зіграймо в дурня! — запропонував він, поклавши на стіл колоду карт.

— А я їду до столиці у справах, — почав Іван. — Працюю в юридичній фірмі. Нещодавно шеф знайшов клієнта у столиці, а мені наказав провести з ним усі формальності. А ще, — і тут очі Івана загорілися, — в мене нещодавно дівчинка народилася!

— Он як! Наші вітання! — озвався Руслан. — Як назвали?

— Оленкою, як мою маму… Самі розумієте, як не хочеться до тієї столиці їхати… Дружина брикалася довго, не пускала, та все ж дала дозвіл — зрештою, я на декілька днів їду!

— Я так розумію, що моя черга настала? — усміхнувся Руслан. — Мені скоро виповниться двадцять вісім, — і хлопець замовк, поринувши у свої думки.

— Це все? — з удаваним здивуванням запитав Остап.

— Та ні, просто оповідач з мене поганенький, — знічено відповів юнак. — Гаразд. Отже, працюю викладачем у приватній школі. Мій фах — образотворче мистецтво. Інколи можу й сам щось намалювати, та воно не таке вже й досконале. Далеке до справжнього мистецтва. Керуватися теорією значно легше, — мляво посміхнувся Руслан. — Тиждень був у батьків, а оце зараз повертаюся назад. Два роки зустрічаюся з дівчиною — живемо душа в душу.

— А дівчина чим займається? — спитав Іван.

— Працює менеджером із персоналу… здається… Чесно кажучи, це для мене китайська грамота.

— Хто на що вчився, — стенув плечима Остап. — Для мене, скажімо, юридична наука — повна загадка. У школі я терпіти не міг правознавство, а в коледжі — політологію. Мені аби творити, вигадувати, спілкуватися з людьми. Оце моє! Пригадую, як у школі обожнював заняття з літератури. Вони мене підносили аж до раю! Вже тоді мені досить непогано давалися твори та есе. А з часом почав випробовувати себе у місцевій газеті. Ну, і як ви вже зрозуміли, щось із цього таки вийшло.

— Це все логічно, авжеж, — мовив Іван. — Тільки скажи мені, друже-брате: де зв’язок між журналістикою та організацією вечірок і заходів?

— Я здогадувався, що хтось поставить це запитання, — усміхнувся Остап. — Насправді, то така довга історія, що дуже довго її оповідати.

— А ми що, квапимося кудись? — здивувався Руслан. — Ти розповідай. Але кава мені вже набридла… Якби знав, що така компанія трапиться, прихопив би пляшку міцнішого.

— Еге! — усміхнувся Іван. — Не питання! Я завжди в дорогу беру пляшечку вина — ну, знаєте, на випадок, якщо трапляться цікаві співрозмовники. От як цього разу.

— Що ж…, — почав Остап, та раптом замислився. — Коли я закінчив коледж і потроху оговтався від попередніх стосунків, переді мною постав вибір: шукати постійну роботу чи продовжувати навчання в університеті. На той час я вже давно жив один, тож і порадника мав одного — самого себе. Вирішивши, що мушу ставати міцно на ноги, я влаштувався у декілька місцевих газет. Самі розумієте: приводом для новини у маленькому містечку може стати будь-що — спортивне змагання місцевих шкіл, суботник або навіть смітник, що спалахнув від недопалку. Про новини культури (які мені більше до душі) взагалі не йшлося. Тому по деякім часі я почав співпрацювати з електронними виданнями — писав відгуки, їздив на різні заходи й фестивалі з подальшим висвітлюванням подій, і все таке.

— Не складно було? — втрутився Руслан. — Все ж багато поєднувати не завжди зручно…

— Та ні, навпаки, це мені завжди подобалося! Ну і, ясна річ, на зайві думки та переживання не відволікаєшся, — посмішка блимнула на обличчі Остапа.

— Це ж які такі думки? — не зрозумів Іван.

— Та таке, загальне… Думки про самоту, другу половинку… Адже після перших стосунків я мав перерву у два роки. А людина вже так влаштована, що, коли живе сама, то береться шукати собі клопоту у вигляді кохання. Звісно, час від часу я вибирався на побачення, та це все було не те. Далі посиденьок у кафе чи прогулянок у парку не заходило. Та якось мій найкращий друг Роман запросив до себе в гості на посиденьки, пообіцявши, що познайомить із хлопцем, який може допомогти з черговим заробітком.

— І ти його трахнув! — почувся невдоволений голос із верхньої полиці.

Виявилося, що дівчина вийняла навушники та слухала розповідь Остапа. Її обличчям гуляла гримаса незадоволення від того, що при ній ведуть подібні розмови. Іван уже хотів кинути щось сердите, та Остап зупинив його порухом руки і з усмішкою відповів.

— Це сталося згодом, Лізо, якщо тобі так цікаво. Хоч у нас була домовленість: один одного по черзі. Але це було потім. Ми всі зустрілися в Ромці дома, випили, розговорилися. Хлопця звали Олегом, він був власником невеличкої івент-агенції, яка влаштовувала корпоративи та свята. Олег був вродливим і дуже цікавим у бесіді. А втім, він єдиний з усієї компанії не пив. Коли вечір добігав кінця, Олег запропонував завезти мене додому. Я без вагань погодився — йти пішки вже було запізно. По дорозі ми розговорилися, обмінялися телефонами та вирішили зустрітися наступного дня.

— Сподобався? — озвався Руслан. — Вибач, що ми втручаємось, але особисто мені дуже цікаво. Правду кажучи, ніколи ще не спілкувався на такі теми.

— Та все нормально, — відповів Остап. На мить він замовк, пригадуючи перші враження від знайомства. — Так, сподобався! Це або є або немає… Тієї ночі я не знаходив собі місця і не міг дочекатися наступної зустрічі з