Тепло його долонь - Юрій Ярема
Минуло кілька хвилин, що здалися хлопцям вічністю; Остап, підвівши голову, зазирнув в очі янголові, який покірно склав крила та опинився серед людей. Несподівано хвиля відваги підхопила хлопчину, тож він, міцніше пригорнувшись до Арсена, потонув у невагомому поцілунку. Отак, забувши про все, вони тулились один до одного серед недобудованого кварталу — дві істоти, не прийняті жорстоким світом. Минали хвилини, а пара, не помічаючи нічого навкруги, продовжувала поцілунок. Нарешті Арсен, оговтавшись, відпустив Остапа.
— Можемо піти до мене, — запропонував він.
— Чи не зарано? — сотні маленьких бісиків затанцювали в Остапових очах.
— Тю на тебе! Дурненький! Просто замовимо піцу та поваляємося в ліжку або кіно подивимось.
— Ааааааа… Ну фільм — це добре, — очі хлопця не переставали усміхатися.
Так Остап пішов за Арсеном. Збиралися подивитись кіно, а прожили разом два роки…
У маленькому містечку дорослішаєш досить рано. Прагнення знайти себе у житті швидко гартує молодь. Обидва влаштувалися на підробітки, закінчували навчання та будували своє маленьке затишне гніздечко. Збулася мрія Остапа про тихе щастя, що не потребує звірянь на кожному розі, проте завжди була впевненість, що вдома на тебе чекають. А почуття, що ти комусь потрібен, і усвідомлення власної значущості були для юнака найвищою винагородою у житті.
Так минали у спокої їхні дні. Вряди-годи до них заходив Роман, а коли він знайшов собі хлопця, почали навідуватися в гості один до одного, вчотирьох вибиралися на природу та святкували дні народження. Найбільше хлопцям подобалося проводити разом вечори. Коли нічні сутінки огортали місто, вони, не вмикаючи світла, лежали поруч, всотуючи тепло коханої людини, мандрували кольоровими світами мрій, ділилися спогадами або просто насолоджувалися тишею, яка була кращою за будь-яку мелодію. Остап обожнював засинати на Арсенових грудях, що рівно здіймалися, дослухатися до биття закоханого турботливого сердечка, притискати до своєї щоки мужню руку. Найчастіше юнаки засинали пізно, бо Арсен — який просто відпочивав та переважно вдавав, ніби спить, — рвучко підхоплювався та підносив Остапа до вершин насолоди. Тоді від ніжного янгола не лишалося й сліду. У запалі та нестямі юнак був подібним до титана, що нарешті отримав свободу, скинувши з рамен небесне склепіння. Атлант, розправивши плечі, хотів цілковито володіти Остапом і, спрагло цілуючи вуста та жадібно вивчаючи тіло, у шаленому двобої отримував здобич. У такі хвилини Остап переставав належати собі та цілковито перебував у владі титана. Їхні різкі та вольові рухи нагадували борню, що мусить тривати вічність. Кожен м’яз, кожна клітинка тіла боролася, намагаючись перемогти у битві. Згодом, знесилені, вони падали, мов підкошені, й довгий час пестили одне одного, не промовляючи ні слова, ніби страхаючись порушити священне, та все ж таки заборонене таїнство.
Так спливали їхні дні: в коханні, довірі, повазі. Майже все робили разом — ходили на прогулянки, до магазину, відвідували кіно та гуляли парками. Затишний куточок, здавалося б, ніщо не похитне. Вечорами Арсен готував смачні страви, а Остап, повертаючись додому, влаштовував неперевершені сеанси масажу, що закінчувалися запеклими поєдинками в ліжку та спільним прийманням душу. Під теплими краплями хлопці милувалися тілами, бавилися, мов дітлахи, мильними бульбашками або просто горнулись один до одного.
Сімейне щастя, мов терновий вінок: поки добряче не поколешся, не надягнеш. Першим шипом у тому вінку став Роман. Арсенові не подобалося, що його хлопець приділяв багато уваги найкращому другові. Не бажаючи ні з ким ділити Остапа, Арсен часто сварився з ним, тож найкращі друзі мусили спілкуватися потайки. Роман усе розумів, тому не дуже ображався на друга й навчився радіти мінімуму уваги, що стала тепер йому перепадати.
Минали місяці, і Остап помітив, що Арсенові з ним нудно. Та хоч би що робив хлопець, Арсен із кожним днем ставав похмурішим і сердитішим.
Якось увечері хлопці вечеряли. В тиші. З кожним новим днем вона все менше нагадувала приємний спів і все більше — важку завісу, що відділяла закоханих.
— Ти майже нічого не їси, — порушив мовчанку Остап.
— Та щось немає апетиту, — кинув у відповідь хлопець.
— Ну, то давай закінчувати з вечерею. Може, твій улюблений серіал подивимося?
— Уже тисячі разів дивилися. Остогидло.
— А давай разом ванну приймемо? Зі свічками… Давно вже не було цього, — боязко запропонував Остап.
— Набридло. Остогидло.
— Тоді я вже й не знаю… Арсенчику, що відбувається? Я розумію, що розмаїття у нашому житті бракує, але ж ми разом! Ми сім’я! Коханий, давай кудись поїдемо на відпочинок. Я бачив, що в столиці цікавий фестиваль проходитиме. Чом би й ні?
— Не побут мені набрид, Остапе. А ти сам!
Остапа ніби підкинуло струмом. Він не міг дібрати слів, та що там — не знав, що відповісти людині, яка ще вчора, перш ніж заснути, казала, що кохає, сьогодні ж вранці розбудила поцілунком. Тож зараз, уклякнувши перед найріднішими очима, він не міг повірити власним вухам.
— Арсене, що ти кажеш?!
— Ти завжди однаковий! — випалив хлопець. — До нашого знайомства, нині. А що буде далі? Гадаєш, я не знаю, що ти продовжуєш водити дружбу з отим своїм Романом? Га?! Чим різниться наш учорашній день від сьогоднішнього? Боже!!! Та навіть секс однаковісінький! Скоро взагалі на тебе стояти не буде! Ти ніколи не думав запросити третього? Чи навіть жити втрьох?
Остап, похиливши голову, не міг скласти відповідь. Лише два струмки прозорих сліз бігли з очей. У голові зринали щасливі спогади спільного життя, яке раптом видалося чужим, ніби прожитим кимось за нього, та недосяжним. Мовчанка перетворювалася на міцну кригу, що навіювала холод безвиході. Нарешті, підвівши голову, Остап запитав:
— Я зрозумів тебе. Що ж ти пропонуєш?
— Гадаю, ти й сам здогадуєшся, що
