Тепло його долонь - Юрій Ярема

— Що я мушу відповісти? — пробурмотів ошелешений Остап. — Бач, як виходить… Ти дуже добрий та чуйний. Мені дуже пощастило, що ви з сестрою опинилися в парку. Не знаю, як би все повернулося, коли би вас там не було.

— То що ж тебе примушує йти з моєї домівки?

— Не так давно… Їй-Богу! Зовсім недавно, — ніби виправдовуючись, почав Остап. — Ти мені почав подобатися… Але ж я розумію, що нічого не може бути. От і хочу трохи відступити, щоби не звикати до тебе. Ти ж розумієш?

— Еге ж… Звичка — то найгірше.

— Знаю… Але я про інше… Просто хочу любити людину за її добрі риси… Та й взагалі за те, що вона просто поруч… Усе це так складно, — сумно зітхнув Остап.

Остапова рука лежала на ковдрі, немов човен, заблукалий серед життєвого шторму. Долоня ледь помітно тремтіла.

Час настав. Так мусило статися. Руслан поклав свою руку на Остапову та міцно стиснув.

— Теплó…, — промовив Руслан.

— Еге ж…, — вражено прошепотів юнак. — Ти чого?

Він спробував звільнитися від руки Руслана.

— Сам не знаю… Пробач. Тільки прошу тебе, не випускай руки… Я ніколи не відчував людського тепла. З тобою — воно поруч завжди.

— Ти знаєш, мені тут наснилося…

І Остап почав переповідати свої сновидіння.

— Хіба таке можливо?

— А ти хіба не бачиш? Малий… Я навіть і не знаю, що тобі сказати… Таке зі мною вперше. Просто залишся зі мною! Твоє тепло — це те, чого мені бракувало…

— І як буде далі?

— Усе буде чудово! Твої долоні такі теплі…

— І твої… Навіть не віриться…, — розгублено, але щасливо і ніжно прошепотів Остап.

— Дякую… Дякую за тепло твоїх долонь…