Тепло його долонь - Юрій Ярема

мета кожної людини. Звісна річ, ми повинні радіти людському щастю, перемогам, а не сподіватися отримати користь від чужого горя, нещастя. Хіба ми маємо право зневажати когось? Адже тоді й сам отримаєш у відповідь зневагу та не чекатимеш на підтримку. Наше життя та оточення величезні: місця стане на кожного. Звісно, ми прагнемо жити вільно і щасливо, але вся біда в тому, що ми забули, з чого починати і як це робиться. Людські душі зневірені настільки, що, навіть коли зустрічають щось чисте і добре, не можуть у це повірити…

— Самі в цьому винні, — озвався Остап.

— Так, маєш рацію. Суспільство отруєне жадобою, ницістю та брехнею. Вінець творіння — спотворений. Людина пішла невірним шляхом насильства і нетолерантності. Все, створене людиною, — суцільне лайно! Бо ми не навчилися правильно цим користуватися. Своїми ж руками руйнуємо себе, ведемо до занепаду. Лейтмотив сучасного життя — жорстокість і цинізм. Ми забули, що таке справжні, непідробні почуття…

Остап слухав уважно. Слова Лізи лунали тихо, але скільки в них було натхнення і надії! З кожною новою реплікою він не міг впізнати цю розфарбовану дівчинку. Цілий всесвіт приховувався під машкарою злості! Дедалі більше він розумів, що це — рідна душа, яка потребує діалогу та розуміння. Зайвими були пишні слова втіхи і повчальні настанови.

Лізі бракувало слухача: не вчителя, не помічника — саме слухача. Який, вислухавши, просто кивнув би головою та обійняв би її. Остапа вразило, як довго вона це все тримала в собі, скільки мудрості й розуміння було в цьому маленькому створінні, яка незламна віра бриніла в її словах.

Тим часом Ліза продовжувала оповідати. Її очі палали надією. Руки тремтіли від хвилювання. Одна за одною виймалися цигарки. Ніби не помічаючи цього, дівчина випускала хмаринки диму після кожного речення.

— Виявляється, наше життя перетворилося на існування — порожню втрату часу. Які тортури ми собі влаштували… Куди поділося добро, яке нас пов’язувало? Зруйноване нашими ж винаходами? Я розумію, що мене мало хто може почути. Але я можу сказати це лише тим, хто дійсно відчуває у цьому потребу, а ще тим, хто може мене почути.

— Вони є. Будь певна! — докинув Остап. — Варто лише роззирнутися, щоби побачити отих прихильників твоїх думок.

— Сподіваюся… Головне не впадати у відчай. Тільки порозумінням можна подолати жадобу, ненависть і руйнацію душ. Лише спільними зусиллями ми в змозі перебороти тих, хто перешкоджає моїй ідеї. Твоїй ідеї. Я просто людина, не вмію говорити красиво — так, аби надихнути інших. Але я впевнена — поки є такі як я, як ти… З такою вірою у зміни на краще… Свобода і людське порозуміння не загинуть. Найбільша помилка в житті трапляється тоді, коли ти коришся жорстокості, коли слухаєш тих людей, які намагаються зламати віру у краще, сподівання на світло. Хіба вони мають право вказувати нам, як треба жити, відчувати, кохати, врешті-решт?!

— Кохання ми обираємо самі або ж воно саме нас знаходить. До цього нас ніхто не може схилити, — погодився Остап.

— Можливо. Не знаю. Мені ще не траплялися сильні почуття, проте я впевнена, що вони найміцніші у світі. Той зв’язок незбагненний. Але не про те зараз мова. Я кажу про тих людей, котрі намагаються нас використовувати у власних потребах і маніпулювати нами, перетворюючи нас на безглуздих роботів, що мусять коритися їхнім забаганкам. Вони забувають, що час від часу система може давати збій. Забувають про те, що наші серця виповнені коханням одне до одного та повагою. Тоді нам до снаги зламати будь-який стереотип про людину. Тоді приходить час, коли перетворюємося на грізну силу, яка — винятково ненасильницькими методами — схиляє терези на бік добра.

— Головне — не забувати, що ми люди… Що в кожному з нас живе кохання. Хоч би як ми прагнули заглушити почуття людяності — воно завжди існує в нас. Звісно, утопія… Але я сподіваюся, що колись у цьому світі не буде місця для кривди й ненависті, — замріяно промовив Остап.

— Ага. Хапай в обидві жмені, — сумно посміхнулася Ліза. — Цього ніколи не буде. Просто мусить прийти усвідомлення того, що ненависть є неприродною для людського єства. Наша влада — необмежена. І, поза сумнівом, її дано нам для того, аби робити тих, хто поруч, щасливішими.

— Не завжди…, — почав було Остап.

— Усе в наших руках: зробити світ справедливішим, виправити свої та чужі помилки! А взагалі — навіщо ділити на своїх і чужих? Просто слід виправляти помилки… Тоді, лише тоді ми зможемо сподіватися на майбутнє щасливе та вільне!

Вони принишкли. Жоден з них не наважувався підвести погляд і подивитися в очі своєму візаві. Думали про своє, зважували, що ще можна додати.

— Кажеш, що можемо сподіватися на майбутнє щасливе та вільне? — перепитав Остап.

— Атож! І головне, що це нам до снаги! — безапеляційно випалила Ліза.

— Можливо, ти маєш рацію. Але багато хто просто не розуміє, що означає бути вільним і як відчувається та свобода. І через незнання вони плутають свободу з безкарністю. Але безкарність — це хаос і непідпорядкованість. А найсумніше те, що де починається хаос — там закінчуються людяність і розуміння. І саме тієї хвилини і тієї миті на світ народжується щось моторошне й темне. Це щось не має почуттів: лише безсердечність і хижа посмішка. Воно не вміє шкодувати й сумувати, нищить усе на своєму шляху.

— Хіба це — не доказ моїх слів? — спитала дівчина, впізнавши себе у словах Остапа.

— Так, авжеж! Напевно, й кохання народжується у свободі, обережності й непідробних почуттях.

— Ти справді віриш у те, що існує кохання? — обережно запитала Ліза.

— Вірю! І хоч би що мені казали, не припиню в це вірити. Бо інакше який сенс?

— А ти знаєш що таке — кохання?

— Так, бо стикався з ним! І хоча нині я