Тепло його долонь - Юрій Ярема

— Тобі є з чим порівняти це? Опиши його, будь ласка… Що ти ще знаєш про кохання, несамовитість і відданість? Чому ти можеш так упевнено твердити, що відчуте тобою було коханням?

Остап, похиливши голову, німував. Він намагався дібрати правильні слова для відповіді — і не міг. Ніби невидима сила стримувала його та примушувала мовчати.

Потяг пролетів повз полустанок безіменного містечка. Різкий спалах ліхтарів освітив подорожніх. У тумані цигаркового диму контури їхніх облич видавалися неприродними, ніби восковими. Ліза тепло всміхалася.

— Не квапся з відповіддю, — почала вона. — Це складне запитання. І ще невідомо, чи є на нього взагалі відповідь… Просто скажи мені: чому ти такий впевнений, що це саме воно — кохання? Хто тобі дає право з такою впевненістю казати «Я тебе кохаю!»? Гадаю, що в такі миті — миті симпатії — ти просто хочеш казати саме так, але не завжди кохаєш насправді…

— Звісно, я розумію, що такі слова за собою несуть величезну відповідальність та обов’язок. Скажу тобі чесно: коли я чув такі слова, коли хтось шепотів мені їх, стоячи поруч, всередині злітали тисячі метеликів. Такої миті все перевертається догори дриґом, навколо тебе нічого й нікого немає — тільки ти і коханий.

— Мабуть… Але ж ти розумієш, що такі слова можуть змінити все твоє життя, чи не так? Добре, якщо зміни підуть на краще… А якщо ні? Якщо ця фраза понівечить усе існування раз і назавжди? Що тоді? Хто візьме на себе провину? Де шукати винних?

— Після цього, після оцих трьох слів, мусиш віддатися цілковито людині, — серйозно вів далі хлопець. — Зв’язок, який виникає, вже непорушний…

— Хіба? — здивувалася Ліза. — І ви зможете все життя прожити разом? Роками нести таку відповідальність? А ти будеш упевнений у своєму почутті через місяць? По десяти роках? Чи не втомишся від тягаря?

— Припини, — роздратовано відповів Остап. — Якщо твої почуття справжні, то кохання і по двадцяти роках не перетвориться на тягар.

— Уяви, що почуття минуло — потонуло у хвилях побуту, або ще гірше — сталася зрада… Чи стане тобі снаги і сил сказати «Прощавай. Усе скінчено...»? Де ти знайдеш у собі ту опору, за допомоги якої вимовиш ці слова? Я не впевнена, що ти сам будеш готовий почути таке… Бо до усвідомлення того, що все минуло, ніхто тебе не готуватиме. Воно саме вигулькне і розчавить тебе, мов комаху. Ти гарячково думатимеш, де ж зробив похибку, що ж пішло не так. А може просто виявитися, що нічого й не було, що помилився з почуттями, бо й не відчував нічого такого раніше. Що тоді?

— Тоді настає черговий «фініш»…

— Отже, в почуттях існує щось на кшталт чергування? Все розплановано та розмірено? Не сміши мене, — всміхнулася дівчина. — Тебе до цього ніхто не готує. Воно саме виникає.

— Все це вкрай тяжко, — зітхнувши, промовила вона.

— Гаразд, припустимо, що ти маєш рацію. Але уяви, що тобі за все життя ніхто не трапився на шляху. Все своє свідоме буття ти провела на самоті зі своїми думками, сумнівами, роздумами. Усі твої прагнення до мрії не здійснилися, усе, на що ти сподівалася, — не збулося. Всі твої пошуки відповідей на запитання та «взірцевого» кохання були марними. Що тоді?

Ліза дістала останню цигарку. Покрутивши її в руках, вона підняла очі догори, щоби придивитися до ліхтарика, який відчайдушно намагався освітити темний задимлений тамбур. Остапове запитання загнало її до глухого кута. Усе життя, всі надії промайнули перед очима. А й справді — що тоді?…

— Не буває такого, — почала вона надламаним голосом. — Врешті-решт, кожен знаходить бодай часточку того, що шукає. І якщо не віддаватись емоціям, ця часточка в змозі зробити нас щасливими. Добре, коли всі твої пошуки винагороджуються. Але мені здається, що цілковитого успіху не буває. Завжди мусиш іти на певні жертви або щось втрачати.

— Буває! Повір мені. І тоді збагнеш, що твоє життя було порожнім. У пошуках відповідей ти не змогла знайти головне: ту маленьку часточку. Усі твої заходи сонця минатимуть на самоті. Матимеш злети і величезні успіхи на роботі, будеш оточена надійними друзями й товаришами. Але завжди відчуватимеш себе самотньою. Бо усвідомиш колись, що все було марним і нічого не вартим. Жити потрібно заради когось. Дарувати своє тепло, усмішку, ніжність… І нехай воно не повертатиметься в тому обсязі, на який розраховуєш. Вірно лише те, що для когось ти будеш усім світом, міцним муром, опорою.

— Ти віриш у це? Ти справді вважаєш, що хтось справедливо оцінить твої намагання зробити життя щасливішим?

— Так. Бо я чекатиму на нього вдома. Я буду йому потрібен, а він — мені. Ми будемо багато сваритися, сперечатися. Але все це дрібниці порівняно з тим, що для нього ти будеш цілим усесвітом, неозорим простором натхнення та віри. Так і виходить, що той, хто шукав усе життя відповідей на запитання, у результаті, не знайшовши їх, ковтатиме сльози на самоті, а той, хто не боявся ризикувати, не страхався бути покинутим після тривалих років кохання «на межі», буде обдарований спокоєм і теплими спогадами.

— А чи не стомишся ти від постійних спроб і пошуків почуттів? Чи не зневіришся після постійних змін: сліз на радість, горя на щастя, сміху на розпач?

— Певно що не втомлюся! Принаймні, ця втома буде приємною. Розумієш, коли ми когось зустрічаємо та сподіваємося на кохання, то цілковито поринаємо у світ цієї людини, розчиняємося в ньому. Для когось це — миті, для декого — роки… Інші цілу вічність страждають від нерозділеного кохання. Буває, що у прагненні надати якомога більше уваги ми можемо набриднути людині — і таке трапляється. Річ у тім, що кохання не може