Тепло його долонь - Юрій Ярема

Хлопець нічого не відповів. Неквапом підвівся і пішов геть.

Сутеніло. Остап проходив давно знайомими місцями, пригадував спільні моменти з Арсеном та все ж не міг скласти все до купи. Здавалося, ніби одним необережним рухом щаслива картинка розбилася на мільйони уламків. Важезний молот гупав у голові, не даючи заспокоїтися. Помітивши вдалині будинок Роми, юнак поквапився до останнього маяка порятунку.

— Можна переночувати? — навіть не привітавшись, спитав Остап.

Побачивши глибокий розпач на обличчі друга, Ромця без зайвих запитань завів його до квартири.

— Тільки тихо — мій уже спить. Поговоримо зранку.

Уляглися. Остап ще довго не міг заснути. Спогади й почуття душили його у пітьмі, і юнак, не стримуючи себе, тихо плакав.

На ранок Остап дочекався, поки Арсен піде на роботу, зібрав свої речі й пішов. Пішов тихо, нечутно, без сцен та скандалів, не зачаївши в серці нічого лихого. Лише забирав із собою зневіру в коханні, що вперше — і так сильно — обпекло.

І от нині, цієї зимової ночі, побачивши коледж, Остап сумно посміхнувся. Ні, до колишнього хлопця не залишалося звички, почуттів чи образи. Але згадка про втрачене перше кохання — не з найприємніших.

Юнак прискорив ходу, відчувши, що задубів від холоду. Вдома чекав невдоволений Распутін, який не розумів, де це носило хазяїна до другої години ночі.

— Весела нічка видалася, — мовив Остап котові. — А про тебе я геть забув. Вибачай мені, друже Распутін. Зараз тебе погодую.

Кіт, уловивши магію знайомих слів, чкурнув на кухню. Всипавши улюбленцеві котячого корму, юнак зайшов до кімнати, оглянув байдужим поглядом стіни та вирішив готувати валізи до мандрів. Хоч як не хотілося, а сон все одно не йшов. Тож, спорожняючи шафи, Остап швидко заповнював свою валізу. Розгублено блукаючи в думках, вирішив взяти в дорогу лише необхідне, а решту придбати вже у столиці. Коли все більш-менш було складено, хлопець сів до свого улюбленого крісла й замислився. Збігали хвилини, а спокій десь забарився. В пітьмі не лунало жодного звуку, крім розміреного дихання юнака.

Та все ж він був не сам. Пара очей, що пильно дивилися на вулицю крізь вікно, нарешті повернулись у бік кімнати і прикипіли до хлопця. Шурхіт біля вікна змусив Остапа підвести голову. Нічне сяйво, що зазирало до помешкання, освітило обличчя незнайомки.

— Остапе, — тихим шепотом озвалася постать.

— Знаєш, я стількох уже зустрів цієї ночі, що здивувати мене буде складно.

— Остапе… Ти ще такий юний, крихкий, тендітний… Мені ти нагадуєш пластилін, який мусиш власними ж пальцями розім’яти. Я не ворог тобі, я на твоєму боці в тій борні, що точиться вже досить довго. Наша робота ще принесе свої врожаї, Остапе. Ось побачиш, — ледве вловимо промовляла дівоча постать.

— А я думав, що я один… Та хіба то боротьба? Звичайне життя зі своїми хибами та перешкодами.

— Ой ні, хлопчику мій! Не так усе, і ти таки не один. Я — твоя помічниця. Без мене тобі вкрай скрутно було б. Я малюю тебе, ти — твориш мене. І скажи тепер, що це кепсько?

— Натякаєш на те, що ти — Доля? То скажи: чому ти така безталанна? Навіщо ти відвернулася від мене?

Доля тяжко зітхнула і присіла на краєчок вільного крісла.

— Бо ти припинив мені допомагати. Люди часто вважають, що все залежить тільки від мене. Покладаються на Долю, а самі нічого не роблять, щоб досягнути змін на краще. Але ти обрав вірний шлях. Цей квиток — твоя перша допомога мені після тривалої перерви. Не зупиняйся. Дій. Покладайся не тільки на мене, але й не забувай, що я завжди поруч.

— Можливо, ти маєш рацію… Скажи: всі ці сьогоднішні зустрічі — то моя уява чи щось таки було насправді?

— Звісно, все це — твій внутрішній світ, але хто може знати, що це не насправді?

— Де мені знайти тебе наступного разу? — поспіхом спитав Остап, помічаючи, що марення починає зникати.

— Твоє серце гаряче і вже відкрите для кохання. Там мене і шукай…

Вокзал, мов роздратований вулик, не вгавав ні на мить. Сотні людей никали, мов заклопотані бджоли, не помічаючи одне одного. Та все ж у цьому гармидері відчувався дивний лад, вибудуваний роками, і здавалося, що ніяка сила не в змозі порушити його. Уздовж привокзальної площі розсипалися кіоски. Чого тут тільки не було: страви, напої, знаряддя для саду й городу, засоби гігієни… Авжеж — купуй все, що захочеш, аби були гроші!

Гучномовець щохвилини повідомляв про відправлення і прибуття потягів, розклад руху приміських електричок і хрипко вигукував оголошення щодо втрачених чи знайдених речей.

На одному з порожніх перонів стояла трійця юнаків — вони про щось сперечалися.

— Казав я тобі, не треба було так поспішати! — невдоволено сопів Рома.

— Та годі вже. Головне — не спізнитися, а почекати трохи можна, — безтурботно сказав Сашко, хлопець Роми.

— І я так думаю! Ти ж знаєш, що тих потягів не зрозумієш: то вчасно прибувають, то спізняться, а то їх і взагалі скасують, — втрутився в суперечку Остап.

— Хто твій поїзд скасує? Це ж не електричка… — зауважив Ромця. — Чи вже нетерплячка бере, щоб чкурнути від нас?

— Та ні… Я просто хочу, щоб усе вийшло якнайкраще.

— Ну то стій собі та чекай, — буркнув друг.

— Остапе, ти щось у дорогу поїсти взяв? — спитав Сашко.

— О, точно! Дякую, що нагадав. Ви тут подивіться за речами, а я хутко збігаю до