Присмак волі - Володимир Кільченський

Тільки-но заїхали в табір, як усіх вразила звістка про загибель їхнього полковника Івана Ганжі — у поєдинку, на який він визвався після обіду. Козаки з полковникового почту розповідали, що поляки тепер часто викликалися на герці, і треба було йти комусь із іменитих козаків. От полковник і вирішив іти сам. Помер від отриманої смертельної рани на місці бою, і тепер усе було підготовлено до його похорон.

Козаки йшли з опущеними шапками повз труну Івана Ганжі. Ті, хто був із полковником усі ці буремні роки, схилялися на його схрещені руки та плакали.

Підлужний та інші козаки із сотні, що прибула з поля бою, також пройшли побіля труни з тілом полковника. Вдивляючись у застигле вольове лице Івана Ганжі, Андрій відчував у собі приплив нової сили та бажання битися за визволення своєї землі, доки рука триматиме шаблю...

Поки ще не зайшло сонце, треба було поховати славнозвісного полковника, і козаки з почту Івана Ганжі до кінця виконували свою повинність, несучи тіло крізь довжелезний живий прохід, який починався десь далеко внизу і закінчувався півколом на вершині пагорба, де було викопано могилу. Шістьох козаків з почту перед самою вершиною змінили козацькі чини, і серед них був сотник Петро Гусак, який проводжав в останню путь свого наставника.

Січовий священик прочитав молитву, і майже перед заходом сонця тіло опустили в могилу, а довжелезна козацька черга до настання темряви засипала її землею — пригоршнями рук та шапками. Десятка козаків Петра Гусака пройшла повз місце поховання, кинувши по декілька пригоршень землі, а Андрій, на мить зупинившись, коротко помолився за спасіння душі убієнного раба Божого Івана...

Ранок наступного дня почався з появи вістових та повідомлення про прихід довгоочікуваного татарського війська, яке розмістилося нижче по річці Іква, на лівому березі, неподалік відстану Максима Кривоноса. У козаків, яких тепер знову очолював Макар Пилипенко, повинності не змінилися: треба було виходити в поле пильнувати підступи до табору. Але цього разу до їхньої сотні прибули десятків зо три татарських вершників, разом із ними мали проводити вилазку в бік ворога.

Андрій відчув у душі невдоволення від одного вигляду вилицюватих пихатих ординців, які грайливо гарцювали перед козаками, чекаючи виходу в поле.

— Дідьки б їх похватали, гарцюють тут... Без них упораємось... — бурчав Санько, і всі схвально кивали головами.

Буджацькі татари трималися трохи окремішньо від сотні Петра Гусака, і їхні чванливість та зверхність зникли після виходу в поле, де невідомо, що тебе чекає зовсім поряд. Не забарився і польський роз’їзд, як тільки козацько-татарський загін віддалився від стану на три милі. Поляки, угледівши ворогів, швидко приготувалися до атаки, але, побачивши в козацькому загоні татар, трохи оговтались і стали повертати назад.

Тут Петро зрозумів, що поляки перебувають в якомусь сум’ятті, тож крикнув громовим голосом:

— Розтягніться ланцюгом, галопом... Праве крило з Макаром, бийте ляхів!

І підсилена сотня з гиканням та татарським кличем кинулась на ворожих вершників.

У польському роз’їзді почалася плутанина — одні виявляли готовність іти в атаку на Петрову сотню, інші розверталися, побачивши татар. У цей час до них підскочив об’єднаний загін та став кришити розгублених вершників.

Підлужний підстьобнув Орлика, і всі четверо друзів кинулись вперед на ворога. «За Ганжу! За полковника!» — то тут то там лунали голоси козаків, і шалені лють та ненависть оволоділи всіма атакуючими. Татарські вершники підтягнули ноги на стременах і дивовижним чорним клубком врізались у ряди польських драгунів. Звідти стали доноситися несамовиті крики степовиків та передсмертні зойки поляків.

Драгуни перед загрозою повного знищення відчайдушно оборонялися, і от уже козаки стали падати з розсіченими головами, а татари, не витримавши натиску приречених на смерть поляків, відступали. Петро узрів зміну бою не на свою користь і, щоб уникнути загибелі козаків, став кричати:

— Хлопці, залиште їх, відходимо!.. Нехай тікають до Заславського! Дідько з ними!

Андрій та його товариші ніяк не могли розчепитися з приреченими драгунами і продовжували махати шаблями, не даючи ворогам вийти із сутички. Санько не витримав і закричав на всю горлянку:

— За Ганжу! Покладемо їх тут! Бийте!

З новими силами четвірка відчайдухів насіла на драгунів. Двоє ляхів умить вилетіли із сідел, як мішки, а решта швидко повернули назад та кинулися навтьоки. Тут уже й Павло Година не витримав та засвистів навздогін, а козаки стали глумливо улюлюкати у спини поляків.

Козаки зібрали зброю своїх забитих товаришів та ще й польську. На двох драгунах були кольчуги та шоломи. Хлопці взяли й це, примовляючи: «Пробачте, пани ляхи, вони вам уже не потрібні! » У татар також були втрати, і вони, перекинувши через спини коней убитих, подалися у свій табір попереду козаків.

Повернулися козаки не запізно і з пошаною поховали вбитих товаришів.

— Щодня когось ховаємо. Учора — полковника, сьогодні — козацьких сіромах... — звертаючись до друзів, сумовито промовив Підлужний.

Уночі всіх тихо підняла варта, і весь стан Максима Кривоноса заворушився, мов мурашник. Козацьке військо готувалося до вирішальної битви з поляками, що стояли військовим табором у десяти верстах від козацького стану.

Сотня Петра Гусака тепер була підпорядкована полковнику Кривоносу, і козакам до початку бойових дій треба було здійснити розвідувальну вилазку в напрямку наступу головного війська.

Тільки-но сонечко показалося на сході, як Петро