Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

— Не смійся з мене, тату. Клянусь, я цього не витримаю!

— Тоді поясни, що сталося.

— Мені соромно про це говорити.

— Та не може бути! Думаєш, я не чув, що люди говорять? Навряд чи ти скажеш мені щось гірше, ніж я вже чув.

— Є речі, про які я не можу говорити, тату.

— Він тобі зрадив? Так скоро?

— Ти ж знаєш його, тату. Він би такого не зробив.

— Ми обоє його добре не знаємо, Алмо. То що тоді? Він щось вкрав у тебе… в мене? Вимучив тебе до смерті? Лупить тебе шкіряним ременем? По тобі цього не скажеш. Давай, кажи вже, дівчино. Що він такого наробив?

— Він більше не може тут залишатися, і я не можу пояснити тобі, чому.

— Я що, по-твоєму, з тих людей, які мліють, почувши правду? Я старий, Алмо, але ще не в могилі. І не думай, що не вгадаю, коли ще трохи подумаю над цим питанням. Ти що, його не хочеш? У цьому проблема? Чи, може, в нього нічого не виходить?

Вона промовчала.

— Ага, — сказав Генрі, — значить, я вгадав. То ви дотепер не виконали подружнього обов’язку?

Знову мовчанка.

Генрі сплеснув у долоні.

— Ну що ж, тут нема нічого такого. Вам же ж все одно добре одне з одним. Більшість людей і такого не має в шлюбі. Ти й так застара, щоб мати дітей, і багато сімейних пар незадоволені тим, що відбувається в них у ліжку. Та більшість з них, насправді. На світі нещасливих пар так багато, як цвіту в городі. Твій шлюб зійшов на пси скоріше, ніж в інших, але ти зберешся з духом і витримаєш це, Алмо, як витримуємо — чи витримували — всі ми. Хіба тебе змалечку не вчили зціплювати зуби й терпіти? Одна невдача ще не значить, що всьому кінець. Оберни це собі на краще. Раз він не розважає тебе під ковдрою, стався до нього як до брата. Брат з нього вийде непоганий. Нам всім добре в його компанії.

— Але мені не потрібен брат. Кажу тобі, тату, він не може тут далі жити. Ти мусиш зробити так, щоб він поїхав геть.

— А я кажу тобі, донько, що ще три місяці тому ми двоє стояли в цій самій кімнаті, і я слухав, як ти наполягала, що мусиш вийти за нього заміж — за чоловіка, про якого я нічого не знав, а ти знала приблизно так само. А тепер ти хочеш, щоб я його прогнав? Я що тобі, бультер’єр? Е ні, мені таке не подобається. Так не робиться. Чи тебе, може, пліткарки дратують? То налякай їх, як справжня Віттекер. Піди й знайди тих, хто з тебе сміється. Розбий голову тому, хто косо на тебе гляне. Буде їм наука. Вони скоро візьмуться чесати язики про когось іншого. Але вигнати назавжди цього чоловіка? Що він такого наробив? Не розважав тебе? Як тобі так вже хочеться мати в своєму ліжку молодого жеребця, то закрути роман з кимось із садівників. Є чоловіки, яким можна заплатити за такі розваги, так як платять жінкам. За гроші люди готові на все, а грошей тобі не бракує. Хочеш — потрать свій посаг на цілий гарем молодих чоловіків.

— Тату, ну будь ласка… — втрутилась вона.

— І взагалі — що ти пропонуєш мені зробити з нашим містером Пайком? — продовжував він. — Виваляти в смолі й протягнути його за каретою вулицями Філадельфії? Втопити його в Скулкіллі, прив’язавши до бочки, напханої камінням? Зав’язати йому очі, поставити до стіни й пристрелити?

Алма стояла, згораючи від сорому, не в силах видушити з себе ні слова. А що вона сподівалася почути від батька? Що ж, тепер це звучить безглуздо, але вона думала, що Генрі стане на її бік. Розлютиться, що з його донькою так вчинили. Алма навіть надіялася, що він затупотить по хаті, влаштувавши черговий показний скандал й розмахуючи руками мов комедіянт: як ти посмів так вчинити з моєю донькою? Щось такого штибу. Відповідно до гостроти й глибини її власної втрати й обурення. Але з якого дива вона так думала? Хіба вона колись бачила, щоб Генрі Віттекер когось захищав? І якщо він когось тепер і підтримував, то це Емброза.

Замість прийти на допомогу, батько її принижував. Більше того, Алма пригадала, як якихось три місяці тому вони з Генрі розмовляли про її шлюб із Емброзом. Генрі застеріг її — чи принаймні вголос зауважив — що «такий чоловік» навряд чи задовольнить її у шлюбі. Про що він тоді змовчав? Що було йому відомо тепер?

— Чому ти не заборонив мені вийти за нього заміж? — нарешті запитала Алма. — Ти щось підозрював. Чому ти нічого не сказав?

Генрі стенув плечима.

— Не моя то була справа вирішувати замість тебе три місяці тому. І тепер не моя. Якщо з ним треба щось зробити, то зробити це мусиш ти сама.

Думка про це приголомшила Алму: Генрі завжди все вирішував за Алму, відколи та була ще зовсім крихітка, — принаймні так їй завжди здавалося.

Вона не стрималася й запитала:

— Але що мені з ним робити?

— Та що собі хочеш, Алмо! Вирішуй сама. Містер Пайк не мій, щоб я ним розпоряджався. Ти привела його в наш дім — ти його й позбувайся, якщо так хочеш. І не тягни. Завжди краще обрізати, ніж рвати. Так чи так, а я хочу з цим пошвидше покінчити. За останні пару місяців наша сім’я втратила немало здорового глузду, і я б хотів, щоб він повернувся на місце. У нас забагато роботи, щоб тратити час на всякі дурниці.

Багато років Алма переконувала себе, що вони з Емброзом спільно вирішили, як йому жити далі, а насправді все було достоту навпаки. Емброз Пайк не був із тих людей, які самостійно ухвалюють рішення. Він скидався на неприв’язану кульку, яка металася сюди-туди від впливом могутніших сил, а могутнішими були всі довкола нього. Він змалку робив так, як йому було сказано. Мати сказала йому вступати в Гарвард — і він вступив. Приятелі витягнули його зі снігової кучугури й відправили до шпиталю для душевнохворих — і він покірно дав зачинити себе за ґратами. Деніел Таппер із Бостона звелів йому рушити в мексиканські джунглі й малювати орхідеї — і він подався туди й малював. Джордж Гокс запросив його до Філадельфії — і він приїхав. Алма запропонувала йому залишилися