Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Вона хвилювалася, що в нього взагалі може не бути геніталій? Думала, що проблема в цьому? Що ж, це не було проблемою. Він мав геніталії — цілком нормальні, навіть чималі. Вона наважилася пильно роздивитися той його милий відросток — блідого морського звіра, який гойдався у воді між його ногами серед гущавини мокрого волосся. Емброз завмер на місці. Його прутень теж не рухався. Йому не подобалося, коли на нього дивляться. Вона відразу це збагнула. Алма достатньо багато часу провела в лісі, спостерігаючи за лякливими тваринками, щоб уміти визначити, коли звірина не хотіла, щоб її бачили, — і цей звір між ногами Емброза теж цього не хотів. Та вона все одно на нього дивилася, бо не могла відвести погляд. Емброз дозволив їй це — але не з доброти душевної, а тому, що його немовби паралізувало.
Врешті-решт вона перевела погляд на його обличчя, відчайдушно вишукуючи на ньому якогось натяку на те, що він готовий впустити її до себе. Та Емброз, схоже, заціпенів від страху. Але чому він боїться? Вона стала навколішки перед ванною. Виглядало так, наче вона вклякла перед ним і про щось благає. Та ні — вона справді його благала. Його права рука з довгими загостреними пальцями лежала на краю ванни, схопившись за її фарфоровий обід. Вона один за одним повідгинала всі пальці. Він не чинив опору. Вона взяла його руку й піднесла до своїх вуст. Обхопила губами три його пальці. Вона нічого не могла зі собою вдіяти. Мусила мати хоч якусь часточку його тіла в своєму нутрі. Їй хотілося вкусити його, аби тільки пальці не вислизнули з її рота. Вона не хотіла його лякати, але й відпускати не хотіла. Замість вкусити, Алма почала смоктати. Всім своїм єством вона зосередилася на своїй жадобі. Раптом її вуста цмокнули — який вульгарний звук!
І з цим звуком Емброз прийшов до тями. Зойкнув і висмикнув свої пальці з її рота. Похапцем сів, розплескавши воду, й обома руками прикрив геніталії. Він виглядав так, ніби от-от помре від жаху.
— Будь ласка… — сказала вона.
Вони дивилися одне на одного як жінка й непроханий прибулець, який вторгся у спальню, — от тільки прибульцем була вона, а він виконував роль нажаханої жертви. Він витріщився на неї так, ніби вона була незнайомцем, який приставив йому ніж до горла, ніби вона збиралася використати його для найпорочніших утіх, а потім відсікти йому голову, вирізати нутрощі і зжерти його серце, наштрикнувши його на довгу, нагострену виделку.
Алма здалася. Хіба в неї був вибір? Вона підвелася й поволі вийшла з лазнички, тихенько причинивши за собою двері. Одягнулася. Зійшла сходами вниз. Її серце було таке пошматоване, що вона не знала, як досі живе.
Ганнеке де Ґроот вимітала порох із закутків у вітальні. Здавленим голосом Алма попросила економку підготувати гостьову спальню в східному крилі, де відтепер спатиме містер Пайк, доки для нього не знайдуть іншої кімнати.
— Waarom? — запитала Ганнеке.
Та Алма не могла їй пояснити. Їй хотілося кинутися в обійми Ганнеке й розплакатися, але вона стрималася.
— Хіба ж стара жінка бажає тобі зла? — спитала Ганнеке.
— Сама повідом, будь ласка, містера Пайка, де він тепер спатиме, — сказала Алма й рушила геть. — Я не маю сили.
Того дня Алма не вечеряла й спати лягла на канапі в возівні. Вона думала про Гіпократа, який вважав, що серцеві шлуночки нагнітають не кров, а повітря. Він був переконаний, що серце є продовженням легень — таким собі великим, м’язистим міхом, який вприскує повітря до внутрішнього горнила. Того вечора Алма подумала, що так воно і є. Вона відчувала в грудях пориви й свист вітру. Її серце немовби задихалося. А легені були налиті кров’ю. З кожним подихом вона тонула. І не могла позбутися цього відчуття. Алма відчувала, що сходить з розуму. Вона почувалась, як маленька божевільна Ретта Снов, яка теж колись спала на цій канапі, коли світ став для неї надто лячний.
Уранці за нею прийшов Емброз. Блідий, обличчя перекошене від болю. Він сів біля неї, хотів узяти за руку. Вона не дала. Емброз довго дивився не неї, не кажучи ні слова.
— Якщо ти силкуєшся щось мені мовчки сказати, Емброзе, — не витримала вона — в голосі її бриніла лють, — то я цього не почую. Говори, будь ласка, прямо. Зроби мені таку ласку.
— Пробач, — сказав він.
— Спочатку скажи, що саме я маю тобі пробачити.
Йому було важко говорити.
— Цей шлюб… — почав і тут же затнувся.
Алма глухо засміялася.
— Що це за шлюб такий, Емброзе, позбавлений чесних насолод, яких чоловік із дружиною мають повне право сподіватися?
Той кивнув. Він був у відчаї.
— Ти обманув мене, — сказала вона.
— А я думав, ми розуміємо одне одного.
— Справді? Що ти думав, ми розуміємо? Скажи мені прямо: яким ти уявляв наш шлюб?
Він задумався.
— Як обмін, — нарешті промовив Емброз.
— Обмін чим?
— Коханням. Думками й радістю.
— Я теж так надіялася, Емброзе. Але гадала, що ми будемо обмінюватися й дечим іншим. Якщо ти хотів жити як шейкер, то чому не втік і не приєднався до їхньої громади?
Він спантеличено глянув на неї. Та він не знає, хто такі шейкери! Господи, скільки всього той хлопчина не знає!
— Не сперечаймося, Алмо, не сварімось, — попросив він.
— Ти сумуєш за тією померлою дівчиною? У цьому річ?
Знову той самий спантеличений вираз.
— Та дівчина, яка давно померла, — повторила вона. — Про яку мені розповіла твоя матір. Та, яка багато років тому померла у Фремінґемі. Та, яку ти кохав.
Він ще ніколи не виглядав таким розгубленим.
— Ти говорила з моєю матір’ю?
— Вона написала мені лист. І розповіла про ту дівчину — про твоє справжнє кохання.
Обличчя Емброза було сповнене подиву.
— Але ж я ніколи не кохав Джулії, Алмо. Вона була любим дитям, дорогим другом моєї юності, але я не був у неї закоханий. Моя матінка, напевно, хотіла, щоб я в неї закохався, бо Джулія походила з багатої родини, але для мене вона завжди була не більше як простою сусідкою. Ми разом малювали квіти. Їй вони фантастично вдавалися. У чотирнадцять вона
