Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

— Чому ти мене не кохаєш? — запитала Алма, проклинаючи нотки відчаю у своєму голосі.

— Я кохаю тебе дужче за все на світі, — з не меншим відчаєм відповів Емброз.

— Я негарна, Емброзе. І завжди про це знала. Ще й до того стара. Але я маю те, про що ти мрієш — затишок, товариство. Ти б міг отримати їх і не принижуючи мене, одружившись зі мною. Я й так дала все це тобі й давала б до кінця життя. Мені б вистачило любити тебе сестринською, ба навіть материнською любов’ю. Але ж ти сам захотів одружитися. Сам заговорив про шлюб. Це ти сказав, що хочеш спати зі мною щоночі. Це ти дозволив мені прагнути того, про що я давно змусила себе забути.

Вона замовкла. Її голос переходив у крик. Цьому сорому не буде кінця.

— Я не женусь за грошима, — сказав Емброз зі сльозами смутку на очах. — Ти ж знаєш.

— Але ж ти користаєш з того, що вони дають.

— Ти не розумієш мене, Алмо.

— Я зовсім не розумію вас, містере Пайк. Просвітіть мене.

— Я запитав тебе, — сказав він, — запитав, чи ти згідна вступити зі мною у духовний шлюб — a manage blanc.

І не почувши відповіді, додав:

— Цнотливий шлюб, без контакту плоті.

— Я знаю, Емброзе, що таке manage blanc, — відрізала Алма. — Я говорила французькою ще коли тебе не було на світі. Але я ніяк не можу зрозуміти, звідки ти взяв, що я на таке піду.

— Бо я спитав тебе. Спитав, чи ти згідна, і ти погодилася.

— Коли?

Алма відчула, що коли він зараз же відверто не скаже їй правди, вона вирве йому волосся з голови.

— У твоїй палітурній майстерні тієї ночі, коли я застав тебе в бібліотеці. Коли ми разом сиділи в тиші. Я запитав тебе беззвучно: «Ти згідна?», і ти відповіла: «Так». Я чув, що ти сказала «так». Відчув, що сказала! Не заперечуй, Алмо, — ти почула моє запитання з-за межі, що розділяла нас, і відповіла ствердно! Хіба ж я кажу неправду?

У його погляді читалася паніка. Вона ж не могла видушити з себе ні слова.

— І ти теж запитала мене, — повів далі Емброз. — Мовчки запитала, чи саме цього я хочу від тебе. І я відповів «так», Алмо! І, по-моєму, навіть сказав це вголос! Я відповів так чітко, як тільки міг. І ти чула, як я це сказав!

Вона повернулася думками до тієї ночі в палітурній майстерні, до її безгучного вибуху чуттєвої насолоди, до відчуття, як його запитання пронизує її тіло, а її запитання — його. Що вона чула? Його запитання — чітке, як дзвін церковних дзвонів: «Ти згодна?». Звісно, що вона відповіла «так». Вона подумала, що він має на увазі: «Ти згодна прийняти чуттєві насолоди від мене?».

О Господи, вони хибно витлумачили свої запитання! Надприродна помилка! Єдине беззаперечне чудо в житті Алми Віттекер — і вона хибно його зрозуміла. Гіршого жарту вона ще не чула.

— Я просто питала тебе, — втомлено сказала вона, — чи ти хочеш мене. Чи хочеш мене повністю, так як хочуть одне одного коханці. І думала, ти питаєш мене те ж саме.

— Але я б ніколи не просив скористатися чиєюсь плоттю так, як ти це описуєш, — заперечив Емброз.

— Але чому ні?

— Бо я в це не вірю.

Алма не вірила власним вухам. Вона надовго втратила дар мови. Нарешті, спитала:

— Ти вважаєш подружні взаємини — навіть між чоловіком і дружиною — чимось огидним і порочним? Ти знаєш, Емброзе, що ділять між собою люди в шлюбі? Чи думаєш, що я зіпсована, бо хочу, щоб мій чоловік справді був мені за чоловіка? Невже ти не чув про втіхи, якими насолоджуються чоловіки й жінки?

— Я не такий, як інші, Алмо. Ми ж так давно знайомі — невже це справді тебе дивує?

— А який же тоді, якщо не такий, як інші?

— Йдеться не про те, який я, Алмо. Йдеться про те, ким я хочу стати. Точніше, ким був колись і ким хочу стати знову.

— Ну і ким, Емброзе?

— Ангелом Божим, — сказав Емброз — у голосі його бринів невимовний смуток. — Я сподівався, що ми разом станемо ангелами Божими. А таке неможливо, якщо не звільнитися від плоті й не злитися в небесній благодаті.

— Ох, до біса та твоя Господня благодать! — крикнула Алма.

Їй хотілося схопити його за шкварку й потрясти, як недавно того Роберта-робітника в саду. Хотілось посперечатися з ним про Святе Письмо. Єгова покарав мешканок Содому за те, що ті злягалися з ангелами — але ж тим принаймні випала така нагода! І тільки їй так пощастило — дістати вродливого ангела-недоторку!

— Емброзе, агов! — крикнула вона. — Прокинься! Ми не витаємо в небесах — ні ти, ні тим паче я. Як можна бути таким дурним? Глянь на мене, хлопчику! Своїми справжніми — смертними — очима! Хіба я схожа на ангела, га, Емброзе Пайк?

— Так, — стисло й зажурено відповів він.

Її гнів випарувався — його заступив важкий, як свинець, бездонний смуток.

— Тоді ти помилився, — відповіла Алма, — і тепер ми з тобою опинилися в чортзна-якій халепі.

Він більше не міг залишатися у Білому Акрі.

Це стало очевидно вже за тиждень — тиждень, впродовж якого Емброз спав у кімнаті для гостей у східному крилі, а Алма — на канапі у возівні. Молоді служниці глузували з них обох і підсміховувалися. Одружені якихось пару тижнів, а вже сплять не тільки в різних кімнатах, а й у різних будівлях… що ж, надто вже славний скандал, щоб тамтешні кумасі стрималися й не плескали про нього язиками.

Ганнеке намагалася закрити їм рот, але чутки розліталися навсібіч, як кажани в сутінках. Подейкували, що Алма надто стара й негарна, і Емброз її не стерпів, хоч скільки грошиків йому дісталося разом з її висохлою бандуркою. Казали, мовляв Емброза піймали на гарячому, коли він щось намагався поцупити. Що Емброз полюбляє гарненьких молодих дівчат, і якось його застали, коли він поклав руку доярці на гузницю. Вони теревенили про все, що їм тільки приходило в голову; а вигнати всіх Ганнеке не могла. Деякі плітки Алма й сама чула, а чого не почула, то легко собі уявила. Вистачало їхніх зневажливих поглядів.

Наприкінці жовтня, у понеділок по обіді, батько гукнув її до свого кабінету.

— І що? —