Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Для Алми то була безутішна пора. А безутішність стомлює і швидко переходить у звичку — ось як кожен новий день став для Алми повторенням дня вчорашнього: сумним, самотнім і невиразним. Найважчою була перша зима. Алмі здавалося, що так зимно й похмуро ще ніколи не було; щоразу, як вона йшла від возівні до маєтку чи поверталася назад, над нею шугали невидимі хижі птахи. На неї відверто дивилися голі галуззя дерев, благаючи, щоб їх зігріти чи прикрити одежею. Скулкілл так швидко вкрилася товстою кригою, що чоловіки вночі палили на річці багаття й смажили на прутах биків. Варто було Алмі вийти надвір, як вітер ударяв їй в обличчя, хапав її і обгортав задубілим від морозу плащем.
Вона більше не спала в своїй спальні. Вона взагалі майже не спала. Після суперечки з Емброзом Алма практично перебралася до возівні й не уявляла, як знову зможе ночувати на подружньому ліжку. Вона перестала їсти разом з усіма й вечеряла тим самим, що снідала: супом із хлібом, молоком із патокою. Була млява й зажурена й відчувала охоту когось убити. З тими, хто був до неї найдобріший — як-от з Ганнеке де Ґроот — вона поводилася роздратовано й нетерпляче, а її сестра Пруденс і бідолашна давня приятелька Ретта більше не викликали в неї ні любові, ні співчуття. Батька вона уникала. Алма ледве давала раду паперам. Вона сказала Генрі, що той завжди ставився до неї несправедливо — що завжди мав її за служницю.
— А я ніколи й не говорив про справедливість! — крикнув Генрі й прогнав її назад до возівні, щоб вона себе опанувала.
Їй здавалося, що весь світ з неї глузує, і тому їй було важко подивитися цьому світу в вічі.
Алма завжди мала міцне здоров’я і ніколи не знала скорботи, що ховається в постелі недужого, але в ту першу зиму після від’їзду Емброза їй було важко вставати вранці з ліжка. Вона втратила інтерес до своїх досліджень. Не розуміла, чим її взагалі зацікавив мох — чи будь-що інше. Всі її давні зацікавлення заросли бур’янами. Вона нікого не запрошувала до Білого Акру. Не мала жодного бажання. Розмови нестерпно втомлювали, мовчанка — ще більше. Думки огортали її отруйною хмарою. Якщо котрась служниця чи садівник насмілювалися перейти їй дорогу, вона не раз кричала: «Невже я не можу й хвилини побути сама?» й кидалася в протилежному керунку.
Намагаючись розгадати таємницю Емброза, вона обшукала його кабінет, де він залишив усе так, як було. У верхній шухляді його стола Алма знайшла списаний записник, їй не пасувало читати таку інтимну реліквію, і вона це знала, але сказала собі, що якби Емброз хотів зберегти свої найпотаємніші думки в секреті, то не тримав би нотатки в такому очевидному місці — відчиненій верхній шухляді письмового стола. Але записник не дав їй ніяких відповідей. Навпаки, ще дужче її збентежив й налякав. Сторінки не були списані зізнаннями чи бажаннями, не був то і звичайний щоденник повсякденних дій на кшталт тих нотаток, що вів її батько. Жоден із записів не був датований. Чимало речень узагалі не були схожі на речення — просто уривки думок, а на кінці — багато тире й крапок:
Яка твоя воля —?.. Вічне забування усіх чвар… прагнути тільки розумного й чистого, дотримуючись самого лиш божественного мірила самовладання… Знаходити у всьому зв’язок… Чи ангели відчувають таку болісну відразу до себе й до мерзенної плоті? Все, що є зіпсоване в моєму нутрі, хай стане безкінечним і відродиться в образі, що не скалічить мене!.. Докорінно — відродитися! — у добродійній твердості!.. Мудрість дається тільки вкраденим вогнем або вкраденим знанням!.. Наука не має сили, вона в поєднанні обох — лінія, де вогонь народжує воду… Христе, будь моїм взірцем, заклади в моїй душі приклад!.. ПЕКУЧИЙ голод, коли його втамовано, породжує ще сильніший голод!
І так сторінка за сторінкою. Конфетті з думок. Воно починалося нізвідки, ні до чого не вело й нічого не підсумовувало. У царині ботаніки таку незрозумілу мову назвали б nomina dubia або nomina ambigua — облудні, невиразні назви рослин, через які їх неможливо класифікувати.
Одного пообіддя Алма нарешті не втерпіла й зламала печатки на вигадливо згорнутому аркуші паперу, що його Емброз подарував їй у день їхнього весілля — загадкову річ, «послання кохання», яке він наполегливо просив ніколи не відкривати. Вона розгорнула його численні згини й розпрямила папір. Посередині сторінки було одне слово, написане його елегантним, впізнаваним почерком:
Алма
Безглуздя.
Що він за людина? Точніше, ким він був? І ким стала Алма тепер, коли він поїхав? Хто вона така? Заміжня незайманка, яка цнотливо ділила постіль зі своїм витонченим молодим чоловіком аж цілий місяць. Чи має вона взагалі право величати себе дружиною? Мабуть, ні. Вона більше не витерпить, щоб до неї зверталися «місіс Пайк». Це ім’я стало жорстоким насміхом, і вона рявкала на кожного, хто наважувався вимовити його вголос. Вона досі Алма Віттекер — і завжди нею була.
Їй було важко опиратися думці про те, що коли б вона була вродливіша чи молодша, то змогла б умовити свого чоловіка кохати її так, як годиться чоловікові. Чому Емброз вибрав саме її для manage blanc? Та тому, що вона виглядала ідеальним претендентом на цю роль: проста, геть неприваблива жінка. Алма діймала себе роздумами ще й про те, чи не варто їй було стерпіти приниження їхнього шлюбного життя, як радив їй батько. Може, треба було згодитися на умови Емброза? Коли б вона проковтнула свою гордість і придушила власні бажання, то він — супутник її життя — досі був би поруч із нею. Сильніший духом витримав би.
Не далі як торік вона була щасливою, здібною, працьовитою жінкою,
