Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Пори року неохоче змінювали одна одну. Настав 1850 рік. Однієї ночі на початку квітня Алма прокинулася від моторошного, безликого жахіття. Вона стиснула себе за горло, задихаючись від останніх крихт нічного жаху. Запанікувавши, вона вчинила щось дуже дивне. Зіскочила з канапи у возівні й помчала, боса, усипаною гравієм доріжкою, через материн грецький сад до будинку. Завернула за ріг, добігла до дверей, що вели до кухні, й, штовхнувши їх, увірвалась усередину — серце несамовито гупало, в грудях бракувало повітря. Алма кинулася вниз — у темряві її ноги безпомилково намацували кожну стерту дерев’яну сходинку — й зупинилася допіру тоді, коли добігла до ґраток, які обгороджували спальню Ганнеке де Ґроот — найтепліший закуток у погребі. Вона схопилась за гратки й затрясла ними мов навіжений в’язень.
— Ганнеке! — закричала Алма. — Ганнеке, мені страшно!
Якби вона, пробудившись, хоч на мить зупинилась, а не кинулась бігти, то б стрималася. Алма, п’ятдесятилітня жінка, кидається в обійми своєї старої няньки. Яке безглуздя! Але вона не стрималася.
— Wieisdaar? — злякано крикнула Ганнеке.
— Ikbenhet Alma! — гукнула Алма, збиваючись на милозвучну, добре знайому голландську. — Допоможи! Мені приснився страшний сон!
Спантеличена, Ганнеке встала й, бурмочучи, відчинила двері. Алма кинулася їй в обійми — її руки скидалися на два могутні засолені окости — і розридалася мов дитя. Ганнеке здивувалася, але оговталася, повела Алму до ліжка, посадила її, обійняла й дала їй виплакатися.
— Ну, ну, — сказала Ганнеке. — Не переживай, від цього не вмреш.
Та Алмі здавалося, що бездна смутку вб’є її. У ній годі було намацати дно. Вже півтора року вона тонула в цій безодні й боялася, що потопатиме в ній до кінця життя. Алма виплакалася на шиї в Ганнеке, вихлюпнувши зі сльозами всі плоди свого давнього смутку. Вона, мабуть, пролила цілий кухоль сліз на груди Ганнеке, але та не рухалась і нічого не говорила, а тільки повторювала:
— Ну, ну, тихенько, дитино. Ти від цього не вмреш.
Коли Алма нарешті трохи заспокоїлася, Ганнеке сягнула по чисту ганчірку й витерла їх обох так невимушено, наче витирала кухонний стіл.
— Те, чого не уникнути, треба витерпіти, — сказала вона Алмі, стираючи сльози з її обличчя. — Ти не помреш від смутку — ніхто з нас від нього не вмер.
— Але як його витерпіти? — жалісливо спитала Алма.
— Належно виконувати свої обов’язки, — відповіла Ганнеке. — Не бійся роботи, дитинко. Вона дасть тобі розраду. Якщо тобі вистачило сил ридати, то вистачить і працювати.
— Але я кохала його, — сказала Алма.
Ганнеке зітхнула.
— Тоді ти зробила помилку й дорого за неї заплатила. Ти покохала чоловіка, який думав, що світ зроблений з масла. Чоловіка, який хотів бачити зорі посеред білого дня. Він був дурнем.
— Він не був дурнем.
— Він був дурнем, — повторила Ганнеке.
— Він був особливим, — сказала Алма. — Не хотів жити в смертному тілі. Він прагнув стати небесним створінням, і щоб я теж ним стала.
— Що ж, Алмо, скажу тобі ще раз: він був дурнем. А ти ставилася до нього, як до божого посланця. Та й не тільки ти — всі ви!
— Думаєш, він був негідником? З ницою душею?
— Ні. Але й божим посланцем теж не був. Просто дурень, кажу тобі. І якби ж безневинний — а ти ж стала його жертвою. Що ж, дитинко, ми всі часом стаємо жертвами дурнів, а деколи й нам самим бракує розуму, й ми в них навіть закохуємося.
— Мене більше жоден чоловік не захоче, — сказала Алма.
— Може, й так, — твердо відповіла Ганнеке. — Але мусиш це витерпіти — ти не перша. Ти надто довго грузнеш у смутку — твоїй матері було б соромно за тебе. Ти стала вразлива, а це не робить тобі честі. Думаєш, ти одна страждаєш? Читай Біблію, дитинко, цей світ — не рай, а долина плачу. Чи Бог, може, зробив для тебе виняток? Озирнись довкола, що ти бачиш? Одні страждання. Всюди, куди не глянеш, смуток. А якщо ти його не помічаєш з першого погляду, придивись уважніше. І відразу побачиш.
Слова Ганнеке звучали суворо, але сам звук її голосу заспокоював. Голландська мова була не така милозвучна, як французька, не така велична, як грецька, й не така шляхетна, як латина, але Алмі від неї робилося так затишно на душі, як від тарілки каші. Їй хотілося покласти голову Ганнеке на коліна й довіку слухати її бурчання.
— Здуй із себе порох! — продовжувала Ганнеке. — Твоя матінка встане з могили й не даватиме мені спокою, якщо я дозволю, щоб ти й далі блукала по дому й упивалася смутком, як вже робиш не один місяць. Твої кості цілі, ти стоїш на двох ногах. Чи ти, може, хочеш, щоб ми вічно за тобою побивалися? Хтось встромив тобі в око патик? Ні, не встромив — то перестань кривитися! Досить спати, як пес, на тому дивані в возівні. Займись роботою. Займися батьком — хіба ти не бачиш, що він хворий, старий і скоро помре? І дай мені спокій. Я застара для цих дурниць, і ти теж. У такому віці, після всього, що тебе навчило життя, буде шкода, якщо ти не візьмеш себе в руки. Йди назад до своєї кімнати, Алмо, — до своєї колишньої кімнати, у цьому домі. Завтра рано поснідаєш разом з нами всіма, як завжди, і віднині я надіюся, що ти сідатимеш за стіл вбраною так, як належить. З'їсиш все до останнього шматочка й подякуєш кухареві. Твоє прізвище — Віттекер, дитинко. Опануй себе. А тепер досить.
Алма зробила так, як їй було сказано. Вона повернулася, утихомирена й втомлена, до своєї спальні. Повернулася до сніданку, до своїх обов’язків перед батьком, до управління Білим Акром. Повернулася, наскільки їй вистачило сил, до життя, яке вела до приїзду Емброза. Пліток служниць і садівників неможливо було позбутися, але, як Генрі й передбачав, врешті-решт вони перейшли до інших скандалів і драм і перестали плескати язиками про Алмині біди.
Сама вона своїх нещасть не забула, але діри в полотні свого життя залатала, як
