Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Амброз мирно й спокійно спав біля неї, легко й довірливо стиснувши її руку, тоді як Алма лежала в темряві з широко розплющеними очима, відчуваючи, як довкола згущується тиша.

Сум’яття огорнуло її, наче масляниста, вогка плівка. Вона шукала пояснення цій дивовижі, перебираючи в голові одну теорію за іншою, так як робить учений, коли експеримент йде шкереберть.

Може, він зараз прокинеться, і вони продовжать — чи то пак почнуть — шлюбні розваги? Може, йому не сподобалася її нічна сорочка? Може, вона виглядала надто скромною? Чи надто нетерплячою? А, може, йому хотілося бачити на її місці ту мертву дівчину? Чи згадував він своє давно втрачене кохання з Фремінґема? А, може, перенервував? Був неготовий до подружніх обов’язків? Та всі ці пояснення видавалися безглуздими, особливо останнє. Алма зналася на тих справах достатньо, щоб знати, що неспроможність вступити в зносини з жінкою завдавала чоловікам найтяжчого сорому — проте Емброз зовсім не виглядав засоромленим. Він навіть не спробував вступити з нею у зносини. Навпаки — спокійно й мирно спав. Наче заможний міщанин у розкішному готелі. Як король, виснажений від полювання й турнірів. Емброз спав, як мусульманський принц, натішившись удосталь з десятком гарненьких наложниць. Спав, як дитя у затінку дерева.

Алма й ока не склепила. Ніч видалася спекотна — їй було незручно так довго лежати на одному боці, боячись поворухнутись, боячись забрати від нього свою руку. Шпильки в волоссі впиналися в шкіру. Плече заніміло. Минуло багато часу, поки вона нарешті звільнилася від його потиску й обернулася на спину — та марно: сон до неї не йшов. Алма лежала заціпеніло, широко розплющивши очі, під пахвами виступив піт, у думках вона безуспішно шукала задовільного пояснення, чому все обернулося так дивно й прикро.

На світанку весело защебетали всі пташки на Землі, не помічаючи її страху. З першими променями сонця в Алми заіскрилася надія, що її чоловік прокинеться на світанку й обійме її. Може, подружня близькість виникне між ними при світлі дня.

Емброз справді прокинувся, але не обійняв її. Він пробудився миттєво, виспаний і задоволений.

— Які сни мені снилися! — сказав він і, ліниво потягуючись, витягнув руки над головою. — Не пам’ятаю, коли востаннє бачив такі сни. Яка ж то для мене честь — відчувати твою життєву енергію! Дякую тобі, Алмо! У нас сьогодні буде чудовий день! Тобі теж снилися чудові сни?

Алмі, ясна річ, нічого не снилося. Цілу ніч її тримав у своїх лабетах жах майбутнього пробудження. Та вона все одно кивнула. Що їй ще залишалося робити?

— Ти мусиш мені пообіцяти, — сказав Емброз, — що коли ми помремо — байдуже, хто з нас помре першим, — ми посилатимемо одне одному вібрації через межу, що відділяє мертвих від живих.

Вона ще раз, не задумуючись, кивнула. Це було легше, ніж думати, що сказати.

Невиспана й мовчазна, Алма спостерігала за тим, як її чоловік встав з постелі й вимив лице водою з миски. Потім узяв із крісла одяг і, попросивши вибачення, вийшов до лазнички, повернувшись звідти повністю вбраним і в доброму гуморі. Що ховається за його лагідною усмішкою? Алма не бачила там нічого, крім ще більшої лагідності. Він виглядав точнісінько так само, як і в перший день, коли вона його побачила — вродливий, усміхнений, сповнений сил двадцятилітній чоловік.

От дурепа.

— Залишу тебе на самоті, — сказав він. — І чекатиму тебе за сніданком. Ото день на нас чекає!

Алмі боліло все тіло. Огорнута жахливою хмарою заціпеніння й відчаю, вона встала з ліжка повільно, наче каліка, й одягнулася. Подивилася в дзеркало. Краще б не дивилася. За одну ніч вона постаріла на десять років.

Коли Алма нарешті спустилась униз, Генрі вже сидів за столом. Вони з Емброзом про щось безтурботно балакали. Ганнеке принесла Алмі чайник зі свіжозапареним чаєм, пронизливо на неї глянувши — так дивляться на всіх жінок вранці після їхнього весілля — та Алма відвела очі. Вона старалася не виглядати збайдужілою чи насупленою, але її сили вичерпалися, а очі, звісно, почервоніли. Її немовби вкрила пліснява. Але чоловіки, здається, нічого не помічали. Генрі розповідав історію, яку Алма чула вже з десяток разів — про ніч, коли йому довелося спати в задрипаній перуанській таверні в одному ліжку з пихатим французиком, який шварготів по-англійськи з безбожним акцентом, а сам невтомно запевняв, що ніякий він не француз.

Генрі розповідав:

— І той бовдур каже мені: «Я аглієць!», а я йому: «Ніякий ти не англієць, ти, йолопе, а француз! Чув би ти свій клятий акцент!». Де там, той штурпак знов за своє: «Я аглієць!». Тут я не витримав і сказав: «А з якого то ти дива англієць?». А він прокукурікав: «Я аглієць, бо мій жінка аглієць!».

Емброз аж захлинався від сміху. Алма витріщилася на нього, як на якийсь ботанічний екземпляр.

— То по його виходить, що я бісовий голландець, — закінчив свою історію Генрі.

— А я Віттекер! — докинув, регочучи, Емброз.

— Ще чаю? — запитала Ганнеке Алму, знову кинувши на неї той самий пронизливий погляд.

Алма стулила рота, похопившись, що занадто його роззявила.

— Ні, мені досить, Ганнеке, дякую.

— Сьогодні привезуть останні копиці сіна, — сказав Генрі. — Алмо, прослідкуй, щоб там все було, як годиться.

— Добре, тату.

Генрі знову обернувся до Емброза.

— Жінка в тебе те, що треба, особливо, як дійде до роботи. Мужик в спідниці — от хто вона така!

Друга ніч була така ж, як перша — і третя, і четверта, і п’ята. Всі ночі були однакові. Емброз з Алмою роздягалися так, щоб інший не бачив, лягали в ліжко й оберталися лицем одне до одного. Він цілував їй руку, бажав спокійної ночі й гасив лампу. Відтак Емброз поринав у сон зачарованого героя казки, а Алма лежала біля нього й мовчки страждала. З часом змінилось тільки одне — Алмі нарешті вдавалося заснути щоночі на кілька годин неспокійним сном, але тільки тому, що її тіло було до краю виснажене. Проте її сон раз у раз переривали страхітливі сни, які чергувалися з неспокійними, заплутаними, тривожними думками.

Вдень Алма з Емброзом були, як завжди, вірними соратниками в науці й міркуваннях. Він захоплювався нею ще дужче, ніж колись. Вона задубіло виконувала свої обов’язки й допомагала йому. Він хотів постійно бути коло неї — якомога ближче. І, схоже, не помічав, що їй це не до вподоби. Вона старалася цього не