Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Через деякий час Алма зібралася з духом і спитала:
— Пруденс, можна порозмовляти з тобою наодинці?
Якщо її прохання і здивувало Пруденс, та ніяк цього не виявила. Втім, незворушне обличчя Пруденс ніколи не вміло виявляти найпростіших емоцій, зокрема й подиву.
— Capo, — гукнула Пруденс до найстаршої дівчинки. — Виведи всіх на вулицю.
Діти покинули кухню поважно й покірно, наче вояки, які йдуть на війну. Пруденс далі стояла, спершись спиною на велику колоду, що слугувала за кухонний стіл, згорнувши руки на чистому фартушку.
— Слухаю, — сказала вона.
Алма не знала, з чого почати. Не могла добрати слів, які б не звучали вульгарно чи грубо. Раптом вона страшенно пошкодувала, що послухала батька. Їй захотілося мерщій втекти з того будинку — назад до затишного Білого Акру, до Емброза, до місця, де з помпи лилася свіжа, холодна вода. Однак Пруденс не зводила з неї вичікувального, мовчазного погляду. Щось треба було казати.
— Вступаючи в подружнє життя… — почала Алма й відразу затнулась, безпомічно втупившись у свою сестру й усупереч здоровому глузду сподіваючись, що з безглуздого початку її речення Пруденс здогадається, про що та хоче спитати.
— Ну, я слухаю, — сказала Пруденс.
— Я зовсім не маю досвіду, — закінчила речення Алма.
Пруденс дивилася на неї мовчки й незворушно. «Допоможи мені, жінко!» — хотілося вигукнути Алмі. Коли б сюди Ретту Снов! Не теперішню, божевільну Ретту, а колишню — веселу й невимушену. Якби ж сюди Ретту, і щоб їм усім знову було по дев’ятнадцять! Вони б утрьох знайшли спосіб обережно обговорити цю тему. Ретта обернула б усе на сміх і говорила б відверто. Ретта позбавила б Пруденс від скутості, а Алму — від сорому. Але там не було нікого, хто б допоміг їм двом поводитися, як годиться сестрам. Крім того, Пруденс увесь час мовчала, навіть не намагаючись полегшити Алминих мук.
— Я не знаю, що робити на подружньому ложі, — пояснила Алма в пориві відчайдушної сміливості. — Батько сказав, що ти могла б мені порадити, як задовольнити чоловіка.
Пруденс ледь помітно підняла одну брову.
— Прикро, що він вважає мене знавцем у цій темі, — відповіла вона.
Алма подумала, що їй не варто було цього говорити. Та вже було пізно.
— Ти не так мене зрозуміла, — заперечила Алма. — Просто ти вже давно заміжня й маєш багато дітей…
— Шлюб — це не тільки те, на що ти натякаєш, Алмо. Крім того, деякі моральні принципи не дозволяють мені обговорювати з тобою те, до чого ти хилиш.
— Ну звісно, Пруденс. Я не хочу ображати твої почуття чи втручатися в твоє особисте життя. Просто те, про що я говорю, досі для мене загадка. Прошу тебе — зрозумій мене правильно. Мені не потрібна порада лікаря, я знайома з основами анатомії. Але я потребую поради заміжньої жінки, щоб зрозуміти, що може сподобатися моєму чоловіку, а що ні. Як підійти до мистецтва задоволення…
— Мистецтво потрібне, — відповіла Пруденс, — тільки тим жінкам, які торгують собою.
— Пруденс! — Алма крикнула так голосно, що сама здивувалася. — Подивись на мене! Ти бачиш — я зовсім не готова! Я що, схожа на молоду? Чи, може, на об’єкт бажання?
Досі Алма не усвідомлювала, як сильно боїться шлюбної ночі. Вона, ясна річ, кохала Емброза й була охоплена трепетним передчуттям, та від самої думки її кидало в дрож. Цей страх почасти пояснював, чому останні кілька тижнів вона півночі тремтіла під ковдрою, не в змозі заснути: Алма не знала, як поводитися в ролі дружини. Так, вона десятки років уявляла собі яскраві, непристойні, хтиві сцени, але при цьому була цнотлива. Уява — то одне, а два тіла поруч — зовсім інше. Як Емброз поставиться до неї? Як його зачарувати? Він був молодший за неї, вродливий, тоді як справедлива оцінка Алминої зовнішності в її сорок вісім звучала б так: вона була схожа скоріше на кущ ожини, ніж троянди.
Пруденс трохи зм'якла.
— Треба тільки мати бажання, — сказала Пруденс. — Чоловіка, який має згідливу й покірну дружину, не треба особливо задобрювати.
Її слова нічого не сказали Алмі. Пруденс теж, напевно, це відчула, бо додала:
— Повір мені — подружні обов'язки не такі вже й неприємні. Якщо твій чоловік буде з тобою ніжний, то не причинить тобі болю.
Алмі хотілося впасти на підлогу й заплакати. Невже Пруденс справді думає, що Алма боїться болю? Хто чи що може причинити біль Алмі Віттекер? Їй — в якої всі руки в мозолях? Яка може підняти дубову колоду, на котру так легко сперлася Пруденс, й завиграшки пожбурити її в другий кінець кімнати? В якої засмагла шия, а на голові не волосся, а чортополох? У першу подружню ніч Алма боялася не болю, а приниження. Їй страшенно хотілося знати, як представити себе Емброзу в вигляді орхідеї, якою була її сестра, а не замшілого каменя, яким була вона сама. Але такого не навчиш. Безглузда розмова — початок її приниження.
— Я вже й так відібрала в тебе забагато часу, — підвелась Алма. — У тебе хвора дитина. Вибач.
На мить Пруденс завагалась, так наче хотіла нахилитися до неї чи попросити сестру побути ще трохи. Втім, той момент промайнув так швидко, наче нічого й не було. Вона тільки сказала:
— Рада, що ти зайшла.
«Чому ми такі різні?» — хотілося крикнути Алмі. — «Чому ми не можемо стати ближчі?».
Натомість вона спитала:
— Ти приїдеш до нас на весілля в суботу? — хоч і підозрювала, що почує у відповідь відмову.
— Боюсь, що ні, — відповіла Пруденс.
Вона не пояснила, чому. Обидві й так знали: бо ноги Пруденс більше ніколи не буде в Білому Акрі. Генрі цього не потерпить, та й сама Пруденс теж.
— Що ж, тоді всього найкращого, — наостанок сказала Алма.
— І тобі, — відповіла Пруденс.
Допіру дійшовши до середини вулиці, Алма усвідомила, що тільки що наробила: вона попросила поради щодо мистецтва злягання не просто у втомленої сорокавосьмилітньої матері — з хворою дитиною вдома! — а в доньки хвойди. Як Алма могла забути про безчесне заняття матері Пруденс? Адже сама Пруденс навряд чи колись про
