Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Звісно, ні. Але те, що у нас спільні цінності, — накладає.

— Тобто… Те, що ви зі мною говорите, — це не милостиня? Це не тільки тому, що вам мене шкода?

— Мені страшенно шкода вас, Шеріл, і я хотіла б вам допомогти — не тому, що ви страждаєте, а тому, що ви не заслужили страждань.

— Тобто ви не виявляли б співчуття до слабких, жалісливих, зіпсованих виявів у мені? Тільки до хороших?

— Звісно.

Шеріл не поворухнулась, але щось у ній виразно змінилося: наче якийсь живодайний подмух розслабив її риси, наповнив їх рідкісним поєднанням болю та гідності.

— Це не милостиня, Шеріл. Не бійтеся розмовляти зі мною.

— Як дивно… Ви перша особа, з якою я можу поговорити. І це так просто. І все ж. Я боялась з вами розмовляти. Я давно вже хотіла попросити у вас пробачення. Відколи довідалася правду. Я підходила до дверей вашого офісу, але зупинялась і стояла там, у коридорі, так і не наважившись увійти. Я не збиралась приходити до вас сьогодні. Я просто пішла з дому, щоб подумати, а потім раптом зрозуміла, що хочу вас побачити, що в цілому місті ваше помешкання — єдине місце, куди я можу піти. І це єдина річ, яку я можу зробити.

— Я рада, що ви так і зробили.

— Знаєте, міс Таґ… Даґні, — тихо, здивовано мовила дівчина. — Ви зовсім не така, як я вас уявляла… Вони — Джим і його друзі, — вони казали, що ви жорстока і холодна, що ви нечутлива.

— Це правда, Шеріл. У тому сенсі, який вони мають на увазі. Тільки чи пояснювали вони, про що саме говорять?

— Ні. Ніколи не пояснювали. Вони глузують з мене, коли я запитую, про що їм ідеться… Завжди. То що саме вони мали на думці щодо вас?

— Коли хтось обвинувачує особу в «нечутливості», він має на думці, що ця особа справедлива. Має на думці, що особа не виявляє безпідставних емоцій і не подарує незаслужених почуттів. Такі люди вважають, що «відчувати» — це іти проти розуму, проти моральних цінностей, проти реальності. Вважають… У чому річ? — запитала вона, побачивши на обличчі дівчини нелюдську напругу.

— Це саме те, що я намагаюсь зрозуміти… уже дуже довго…

— Зауваж, що тобі ніколи не доводилося чути таких обвинувачень на захист невинних, натомість вони завжди звучать на захист винних. Хороша людина ніколи не каже такого про тих, хто вчинив з нею несправедливо. Натомість ці слова завжди повторюють негідники, коли до них ставляться, як до негідників, про тих, хто не співчуває їм через вчинене зло, не співчуває їхньому болеві, наслідкові цього зла. Тому, справді, таких почуттів у мені немає. Натомість ті, у кого вони є, не відчувають нічого щодо будь-якої людської величі, щодо діяльної людини, яка заслуговує на захоплення, схвалення, повагу. Ось що слід відчувати. Ви зрозумієте, що буває або так, або інак. Хто співчуває винним, байдужий до невинних. Запитайте в себе: хто з цих двох типів нечутливий? І тоді зрозумієте, яка з мотивацій протилежна до благодійництва.

— Яка? — прошепотіла дівчина.

— Справедливість, Шеріл.

Шеріл раптом здригнулась і опустила голову.

— О Боже! — застогнала вона. — Якби ж ви знали, яке пекло влаштовував мені Джим саме тому, що я вірю в те, що ви сказали!

Вона звела обличчя, здригнувшись удруге; здавалося, давно тамоване всередині неї вирвалось назовні. Очі сповнились жахом.

— Даґні, — прошепотіла вона. — Даґні, я їх боюсь… Боюсь і Джима, й інших. Я не боюсь того, що вони можуть зробити. Якби йшлося тільки про це, я могла б утекти. Я боюсь того, на що немає ради. Боюсь того, ким вони є, боюсь, що вони взагалі існують.

Даґні швидко підійшла, сіла на бильце її крісла і заспокійливо охопила дівчину за плечі.

— Тихо, дитино, — сказала вона. — Ти помиляєшся. Ніколи не бійся людей. Не думай, що їхнє існування — це відображення твого. Адже самі вони думають саме так.

— Так… Так, мені здається, що я не маю жодного шансу на існування, якщо існуватимуть вони. Ні шансу, ні простору — я не можу ділити з ними цей світ. Я не хочу таке відчувати, постійно відкидаю ці думки, але вони дедалі ближче, а я знаю, що не маю, куди бігти. Не можу пояснити, на що це схоже, не можу вловити точно — і в цьому також полягає мій жах: у неможливості точно сформулювати. Таке враження, що цілий світ раптом виявився знищеним, але не у результаті вибуху (вибух — це щось надійне, щось переконливе), а через якесь жахливе пом’якшення. Так, наче не існує більше нічого твердого, нічого такого, що б утримувало свою форму; можна простромити пальцем кам’яні стіни, і вони піддадуться, немов желе, гори розлізуться, будівлі змінять форму, немов хмари, — і тоді настане кінець світу. Він зникне не у вогні та сірці, а в слизі.

— Шеріл… Шеріл, бідне дитя, упродовж багатьох століть деякі філософи працювали над тим, щоб перетворити світ на слиз, знищити людський розум, змусити людей повірити, що вони — те, що вони бачать.

Але ти не мусиш цього приймати. Ти не мусиш дивитися на світ очима інших, тримайся свого погляду, залишайся при своїх переконаннях, коли знаєш, що те, що існує — існує, то скажи про це вголос, промов, як найсвятішу молитву, не дозволяй нікому казати інакше.

— Але… Але ж нічого більше немає. Джима і його друзів немає. Я не знаю, на що саме дивлюсь, коли перебуваю з ними, не знаю, що чую, коли вони говорять. Усе це несправжнє, якийсь мертвотний спектакль, у якому вони грають ролі. І я не розумію, що в них на меті. Даґні! Завжди вважалося, що людські істоти володіють набагато кращою здатністю накопичувати знання, ніж тварини, але зараз я почуваюсь тупішою за будь-яку тварину, тупішою і безпораднішою. Тварина знає, хто її друзі, а хто вороги, знає, коли треба себе захищати. Тварина знає, що друг не нападе на неї, не перегризе їй горлянку. Тварина не сподівається, що хтось почне переконувати її, начебто любов сліпа, що грабунок — це досягнення, що бандити повинні бути державними діячами, і що зламати хребет Генкові Ріардену — чудово. О