Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Я знаю, що ти кажеш.

— Як можна мати справу з людьми? Якщо ніщо не залишається непорушним упродовж бодай однієї години, як можна рухатись уперед? Я знаю, що речі тверді, — але що з людьми? Даґні! Вони — ніякі й такі собі, це не істоти, це перемикачі, перемикачі без жодних обрисів. Але мені ж треба серед них жити. Як це робити?

— Шеріл, те, з чим ти борешся, — одна з найбільших проблем в історії, проблема, що породила всі людські страждання. Тобі вдалося зрозуміти набагато більше, ніж решті людей, які страждають і помирають, так і не зрозумівши, що саме їх убило. Я допоможу тобі зрозуміти. Це велика тема, це складна битва, але спершу і понад усе: не бійся.

На обличчі Шеріл застигла химерна, замислена туга; вона нібито помітила Даґні на віддалі й намагалась, та все не могла до неї наблизитися.

— Хотіла б я мати бажання боротися, — тихо мовила вона, — але я не маю такого бажання. Я навіть не хочу перемагати. Є одна зміна, на яку мені, мабуть, не вистачить сили. Розумієте, я ніколи не могла подумати, що зі мною станеться щось таке, як шлюб з Джимом. А потім, коли це сталося, я подумала, що життя насправді — набагато прекрасніше, ніж я очікувала. Тому знову звикнути до думки, що життя та люди — набагато гірші, ніж я могла собі уявити, і що мій шлюб — це не диво, а якесь невимовне зло, в яке я досі боюся повністю вникати, — ось до чого я не можу себе змусити. Не можу прийняти це.

Раптом Шеріл поглянула на Даґні.

— Даґні, а вам як вдалося? Як вам вдалось залишитися не пошматованою?

— Я дотримувалась одного правила.

— Якого?

— Не ставити нічого — нічого! — вище за вердикт власного розуму.

— Ви пережили неймовірні удари. Мабуть, гірші за мої. Гірші, ніж пережите будь-ким з нас. Що допомогло вам витримати?

— Розуміння того, що моє життя — це найвища цінність, занадто висока, щоб здаватися без боротьби.

Вона побачила на обличчі Шеріл подив, недовіру і визнання. Дівчина немов намагалась сформувати якесь відчуття, знайоме їй протягом багатьох років.

— Даґні, — прошепотіла вона, — це саме те, що я відчувала, коли була дитиною. Це те, що я найкраще про себе пам’ятаю, — саме таке відчуття. І я ніколи його не втрачала, воно в мені, завжди було в мені, але коли я виросла, я подумала, що, мабуть, повинна його ховати. Я ніколи не формулювала його словами, але тепер, коли ви щойно все це сказали, я зрозуміла: йдеться про моє знання. Даґні, думати так про своє життя — це добре?

— Шеріл, послухай мене уважно: це відчуття — з усім, чого воно вимагає, з усіма підтекстами — це найвище, найшляхетніше і єдине благо на землі.

— Я запитую, бо… не насмілилась би так думати. Люди зазвичай вважають такі думки гріховними — тому я теж так вважала. Мені здавалося, людей обурюють такі речі… вони хочуть знищити ці думки в мені.

— Це правда. Дехто хоче їх знищити. І коли ти навчишся розуміти їхні мотиви, то зрозумієш найтемніше, найпотворніше і єдине зло на світі, але сама будеш недоступна для нього.

Усмішка Шеріл була схожа на слабке мерехтіння, що не згасало завдяки кільком краплям пального, намагалось розгорітися, спалахнути.

— Це вперше за весь місяць, — прошепотіла вона, — коли я почуваюсь так, наче… досі маю шанс.

Вона побачила, що Даґні спостерігає за нею уважно і стурбовано, і додала:

— Зі мною все буде добре. Дозвольте мені звикнути — до вас, до всього, що ви сказали. Думаю, мені вдасться повірити… повірити, що все це насправді. І що Джим не має значення.

Вона звелась на ноги, немов намагаючись залишити при собі цю впевненість.

Під’юджена раптовою безпричинною впевненістю, Даґні рішуче промовила:

— Шеріл, я не хочу, щоб ти поверталася сьогодні додому.

— О, ні! Зі мною все в порядку. Я не цього боюсь. Не повернення додому.

— Хіба сьогодні там щось не сталося?

— Ні… не зовсім. Не набагато гірше, ніж зазвичай. Я просто почала розуміти все трохи чіткіше, ось і все… Зі мною все гаразд. Мені треба подумати, подумати ретельніше, ніж будь-коли досі. А тоді я вирішу, що мені слід робити. Чи можу я… — вона завагалась.

— Що?

— Чи можу я знову прийти, щоб поговорити з вами?

— Звісно.

— Дякую, я… я дуже вам вдячна.

— Ти обіцяєш, що повернешся?

— Обіцяю.

Даґні дивилась, як дівчина йде коридором до ліфта, бачила її опущені плечі, зусилля, з яким вона ними ворушила. Бачила тонку постать, що похитувалась, а потім збирала всю свою силу, щоб утриматися на ногах. Вона була схожа на рослину зі зламаним стеблом, яка трималась цілісно завдяки єдиному волокну, намагаючись загоїти свою рану, перш ніж сильний порив вітру переламає її навпіл.

Крізь відчинені двері свого кабінету Джеймс Таґґарт побачив, як Шеріл перетинає передпокій і виходить із помешкання. Він грюкнув дверима і впав на тахту. Його штани досі були вологі від розлитого шампанського, але ця незручність була своєрідною помстою дружині та всесвіту за зіпсоване святкування.

За мить він зіп’явся на ноги, здер з себе піджак і кинув його у протилежний куток кімнати. Вийняв цигарку, але розламав її навпіл і жбурнув у картину над каміном.

Він помітив вазу з венеційського скла — музейний експонат. Вона мала кілька сотень років, прикрашена вигадливими блакитними й золотими артеріями, що звивалися по всій поверхні її прозорого тіла. Джим схопив вазу і жбурнув нею об стіну. Ваза посипалася дощем зі скелець — тонких, наче розбита лампочка.

Він купив цю вазу заради приємності думати про всіх поціновувачів, які не могли собі цього дозволити. Тепер він відчував задоволення від помсти всім тим століттям, які зумовили її високу вартість, а також утіху від думок, скільки існує вбогих родин, одна з яких могла б прожити рік за гроші, які коштує ця ваза.

Він відкинув убік свої черевики і знову впав на тахту, звісивши ноги в шкарпетках і погойдуючи ними.

Звук дзвінка в двері його здивував: він надто яскраво відповідав його настроєві. Саме так безцеремонно, наполегливо, нетерпляче міг подзвонити зараз до когось у двері він сам.

Джеймс дослухався до кроків мажордома, пообіцявши собі задоволення відмовитися від зустрічі, хоч би хто його розшукував.