Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Читаємо онлайн Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
бачили в бібліотеці. Скоріш за все, він давно забув, що та майстерня взагалі існує.

Алма не прихопила зі собою лампи. Вона напам’ять знала всі обриси кімнати. Там стояв ослінчик, на якому вона сиділа, коли віддавалася на самоті сороміцьким утіхам, і невеликий письмовий стіл, за яким просто навпроти неї міг сісти Емброз. Вона показала йому, де сісти. Коли вона зачинила двері на ключ, вони опинилися удвох у цілковитій темряві, у тісній, потаємній, задушливій кімнатці. Ані морок, ані тіснота його, здається, не турбували. Саме про таке він і просив.

— Можна взяти тебе за руку? — запитав Емброз.

Алма обережно простягнула руку в темряві, доки не торкнулася кінчиками пальців його руки. Вони намацали долоні одне одного. Його рука була невелика й легка. Своя власна видалася важкою і вологою. Емброз поклав руки на коліна, долонями догори — Алма поклала свої долоні на його. Той дотик пронизав її несподіваним відчуттям: бурхливим, нестримним припливом кохання. Пронизав різко, мов схлип.

Але чого вона сподівалася? Що було дивного в тому, що вона відчувала піднесення, надмір почуттів, збудження? Її вперше торкнувся чоловік. Точніше, це траплялося й раніше — вперше навесні 1818 року, коли Джордж Гокс стиснув долоню Алми в своїх руках і назвав її геніальним мікроскопістом, і вдруге нещодавно, коли Джордж торкнувся її, засмучений через Ретту — та в обох випадках вона мимоволі торкалася чоловічого тіла однією рукою. Її ще ніколи не торкалися з почуттям, яке хоча б злегка натякало на близькість. За десятки років вона незліченну кількість разів сиділа на цьому ж ослінчику, розвівши ноги й високо задерши поділ спідниці, і, зачинивши двері й припавши, мов у обійми, до стіни, навпомацки тамувала свій голод пальцями. Якщо в цій кімнаті були молекули, що відрізнялися від інших молекул у Білому Акрі — чи взагалі від усіх інших молекул на світі — то їх пронизували десятки, сотні, тисячі слідів хтивих натуг Алми. І от тепер вона опинилася в тій самій палітурній майстерні, у добре знайомій темряві, посеред усіх цих молекул, наодинці з чоловіком, на десять років молодшим за неї.

Але що їй робити з цим любовним схлипом?

— Послухай моє запитання, — сказав Емброз, легенько стискаючи Алмину руку. — А тоді постав своє. І більше не буде потреби розмовляти. Ми знатимемо, що почули одне одного.

Емброз лагідно потис її руки. Тілом розлилося приємне відчуття.

Як не дати йому згаснути?

Чи не вдати, начебто вона читає його думки, аби тільки відтягнути час і сповна насолодитися новим відчуттям? Чи вийде ще раз влаштувати таку зустріч у майбутньому? Але що, як їх тут хтось застане? Що як Ганнеке заскочить їх сам на сам у майстерні? Що скажуть люди? Що вони подумають про Емброза, у чиїх намірах, як завжди, не було жодного натяку на якісь паскудства? Скажуть, що він бабій. Виженуть геть. А її вкриють ганьбою.

Ні, усвідомила Алма, вони більше ніколи так не робитимуть. Це буде єдиний момент у її житті, коли чоловік стискатиме її руки в своїх долонях.

Вона заплющила очі й відхилилася назад, спершись на стіну. Він не відпускав її рук. Його коліна торкалися її колін. Минуло багато часу. Десять хвилин? Півгодини? Вона жадібно вбирала в себе насолоду від його доторку. Запам’ятати її назавжди!

Приємне відчуття, що виникло в її долонях, розтеклося по всьому тілу й скупчилося в міжніжжі. А на що вона сподівалася? Її тіло вловлювало сигнали цієї кімнати, звикло до неї — а тепер з’явився новий подразник. Кілька хвилин вона опиралася цьому відчуттю. Добре, що її обличчя не видно, бо найменший промінчик світла вихопив би її перекошене, розчервоніле лице. Хоч вона сама все влаштувала, їй досі не вірилось: просто перед нею, у мороці палітурної майстерні, у найпотаємнішій святині її світу сидить чоловік.

Алма старалася дихати спокійно. Вона не піддавалася тому, що відчувала, проте її опір ще дужче підсилював приємне відчуття, що наростало в міжніжжі. У голландській є таке слово — uitwaaien — «йти проти вітру заради задоволення». Саме так вона почувалася. Завмерши на місці, Алма щосили опиралася дедалі сильнішому вітру, але той лише тиснув на неї з не меншою силою, і відчуття задоволення щораз зростало.

Минуло ще трохи часу. Ще десять хвилин? Півгодини? Емброз не ворушився. Алма теж. Його руки зовсім не тремтіли. Водночас, Алма відчувала, як він поглинає її всю. Відчувала його в своєму нутрі й довкола себе. Відчувала, як він перебирає волосинки на її потилиці й досліджує пучки нервових закінчень на її хребті.

«Уява — ніжна, — писав Якоб Бьоме, — і схожа на воду. Тоді як бажання грубе й палюче мов голод».

Алма відчувала їх обох — і воду, і голод. Уяву й потяг. А тоді, з жахом і шаленою радістю усвідомила, що от-от досягне добре знайомої вершини насолоди. Відчуття швидко наростало в її лоні — і зупинити його було неможливо. І Алма спізнала найвищу насолоду — при цьому Емброз не торкався її (тільки тримав за руки), вона не пестила себе, жоден із них навіть не ворухнувся, спідниця не була задерта догори, а руки не метушилися по тілу. Зненацька вона побачила спалах яскравого світла, так наче беззоряне літнє небо розітнула навпіл блискавка. Світ за заплющеними очима став молочно-білий. Вона відчула засліплення, екстаз, і тут же — сором.

Жахливий сором.

Що вона наробила? Що він відчував? Що почув? О Господи, які запахи він уловив? Та не встигла вона поворухнутись і відсторонитись, як відчула щось нове. Хоч Емброз і далі сидів, завмерши на своєму місці, Алмі несподівано здалося, що він раз у раз погладжує її ступні. Незабаром вона збагнула, що його погладжування — це насправді запитання — фраза, яка народжувалася просто з долівки. Вона відчула, як те запитання просочилося крізь її стопи й пронизало кістки ніг. Як, просковзнувши вологою стежкою, проникло до її лона. Здавалося, що в неї проникає звучний голос, слово, вимовлене вслух. Емброз щось запитував — але запитував із середини її нутра. Тепер вона почула.

Почула його бездоганно сформульоване запитання: Ти згідна?

Вона тихо задрижала у відповідь: ТАК.

А відтак відчула ще щось. Запитання, що його Емброз помістив усередині її тіла, перетворювалося у щось інше. Воно оберталося на її запитання. Вона не підозрювала, що хоче щось запитати Емброза, але тепер те питання аж рвалося назовні. Алма дозволила йому пройти через її груди й вийти через руки. А тоді взяла й поклала своє запитання

Відгуки про книгу Природа всіх речей - Елізабет Гілберт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: