Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Природа всіх речей - Елізабет Гілберт

Читаємо онлайн Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
в його розпростерті долоні:

Ти цього хочеш від мене?

Вона почула, як він різко вдихнув. І до болю стиснув її руки. А тоді розбив тишу на друзки, промовивши одне-єдине слово:

— Так.

Розділ шістнадцятий

Не пізніше як за місяць вони побралися.

Багато років Алма міркувала над тим, як саме вони дійшли до такого кроку — неймовірного й несподіваного стрибка в подружнє життя, але після того випадку в палітурній майстерні одруження здавалося неминучим. Що ж до того, що насправді сталося в тій крихітній кімнатці, то все це (від цнотливого оргазму Алми до мовчазної передачі думки) було схоже на чудо чи принаймні дивовижну оказію. Алма не могла знайти логічного пояснення тому, що трапилося. Люди не можуть чути думок одне одного. Алма в цьому не сумнівалася. Люди не здатні проводити такої напруги, такого бажання й відвертого чуттєвого вибуху самим лише доторком рук. І все ж — це сталося. Безперечно сталося.

Коли вони вийшли тієї ночі з майстерні, він обернувся до неї, — розбурханий і почервонілий — і сказав:

— Я б хотів до кінця своїх днів спати поруч із тобою щоночі й слухати твої думки.

Ось що він сказав! Не подумки, а вголос. Приголомшена, вона не могла знайти потрібних слів. Просто кивнула на знак чи то порозуміння, чи то згоди, чи здивування. Відтак вони розійшлися по своїх спальнях через коридор одна від одної — та Алма, звісно, не заснула. Хіба ж вона могла?

Другого дня, дорогою до валунів, Емброз почав розмову так, ніби нічого не сталося, мовби продовжуючи незакінчену бесіду. Ні з того ні з сього він сказав:

— Різниця в нашому з тобою життєвому становищі така велика, що, мабуть, не має значення. Я не маю нічого, чого могли б бажати інші, а ти маєш все. Може, ми є двома протилежностями, що врівноважують одна одну?

Алма уявлення не мала, куди він хилить, але мовчала.

— Я також думав над тим, — тихо зауважив він, — чи зможуть дві такі різнобічні особистості, як ми з тобою, знайти гармонію в спілці.

При слові «спілка» їй аж у серці й животі похололо. Образно він говорить чи буквально? Вона чекала, що буде далі.

Він продовжив, так само завуальовано, як і раніше:

— Напевно, знайдуться люди, які звинуватять мене в тому, що я понадився на твоє багатство. Більшої брехні годі вигадати. Я живу так ощадливо, Алмо, не тільки тому, що так звик, а й тому, що сам так хочу. Я не маю грошей, які б міг тобі запропонувати, але й від тебе нічого не потребую. Ти не розбагатієш, вийшовши за мене заміж, але й не збіднієш. Твого батька це навряд чи задовольнить, але ти, сподіваюся, не матимеш нічого проти. Так чи так, а наше кохання — незвичне, зовсім не таке, як зазвичай буває між чоловіками й жінками. Ми маємо між собою ще дещо спільне — щось ближче й ніжніше. Мені це було ясно з самого початку — сподіваюсь, тобі теж. Я хочу, щоб ми жили разом як одне ціле, у радості, піднесенні й безперестанному пошуку.

Алма склала докупи всю картину допіру по обіді, коли Емброз запитав її:

— Ти сама поговориш з батьком, чи краще мені? — то справді була пропозиція руки й серця. Чи то, радше, припущення.

Емброз не просив Алминої руки, бо, вочевидь, на його думку, вона вже йому її простягнула. Алма не могла цього заперечити. Вона б усе йому віддала. Кохала його до болю. Тільки тепер вона дозволила собі в цьому зізнатися. Втратити його було б так само боляче, як позбутися руки чи ноги.

Справді, їхнє кохання було незвичайне. Їй — майже п’ятдесят, він — ще досить молодий. Вона незугарна, він — вродливий. Вони познайомилися якихось кілька тижнів тому. Вірили в різні світи (Емброз — у божественний, Алма — в матеріальний). Але без жодного сумніву, подумала Алма, це кохання. І Алма Віттекер, безперечно, виходить заміж.

— Я сама поговорю з батьком, — відповіла Алма, ледь стримуючи свою безмежну радість.

Того ж дня перед вечерею вона застала батька в кабінеті — той схилився над паперами.

— Ти тільки послухай, що тут пише, — сказав він замість привітання. — Цей чоловік каже, що більше не може управляти млином. Його син — безголовий картяр! — розорив усю сім’ю. І він пише, що вирішив виплатити синові борги й хоче померти нікому нічого не винним. І я це чую від чоловіка, який за двадцять років ні разу не наробив дурниць. Що ж, тепер має всі шанси наламати дров!

Алма не знала, про кого він говорить, що його син за один і про який млин ідеться. Останнім часом з нею всі розмовляли так, ніби продовжували якусь обірвану раніше розмову.

— Тату, — сказала вона. — Я хочу з тобою поговорити. Емброз Пайк запропонував мені вийти за нього заміж.

— Добре, — сказав Генрі, — але послухай сюди, Алмо — той йолоп хоче продати мені ще свої поля з кукурудзою і вмовляє купити на додачу той старий амбар на пристані, що скоро звалиться в річку. Ти ж його бачила, Алмо. Тільки не зрозуміло, з якого дива він вирішив, що те розвалище чогось варте, і нащо воно взагалі мені здалося.

— Ти не слухаєш мене, тату.

Генрі навіть не підняв голови.

— Слухаю, — сказав він, перегорнувши листок у руці й вчитуючись у написане. — Уважно тебе слухаю.

— Ми з Емброзом хочемо одружитися, — сказала Алма. — Не треба влаштовувати ніяких церемоній і святкувань, хочеться тільки, щоб це сталося найближчим часом. Бажано до кінця місяця. Можеш не хвилюватися — ми залишимося в Білому Акрі. Ти нікого з нас не втратиш.

Після цих слів Генрі вперше глянув на Алму, відколи та зайшла до кімнати.

— Звісно, що не втрачу, — відповів Генрі. — Чому б тобі чи йому звідси їхати? Хіба той хлопець зможе забезпечити тобі таке життя, до якого ти звикла, за свою платню — ким він там працює? — знавця орхідей?

Генрі відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях і подивився на доньку поверх старомодних окулярів у мідній оправі. Алма не знала, що далі казати.

— Емброз — добра людина, — нарешті промовила вона. — Його не цікавить багатство.

— Думаю, ти права, — відповів Генрі. — Але любов до бідності честі йому не робить. Хоча я думав, що таке може статися, ще багато років тому — коли ні ти, ні я навіть не чули про Емброза Пайка.

Генрі встав і, похитуючись, обвів

Відгуки про книгу Природа всіх речей - Елізабет Гілберт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: