У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по у лицях,

Та й дівай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

„Гуля наш батюшка, ґуля!

Ура!..ура!..ура! а, а, а...“ ...

„А на коні сидить охляп,

У свит і — не свит і,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує, от-от річку,

От... от... перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати.“»

— Зупинися! — наказав Петрові старший. — Може, ти й усього «Кобзаря» знаєш?

— Може, й знаю, коли б підглядати часом.

— Любиш Шевченка?

— Більше всіх на світі!

— А сам бува віршів не пишеш?

— Трохи пробую, — вмить спаленів Янчук.

— Прочитай нам щось!

— Ось, подивіться і скажіть, якого, — вийняв Петро із-за пазухи вирізки й гранки та подав членам комісії, тішачись збігом обставин.

— Он воно що, хлопче, — старший екзаменатор вернув Янчукові переглянуте. — Люби й шануй мову, як і Шевченка нашого!.. То що, колеги? Гадаю, тут явно «дуже добре».

— Безсумнівно! — пожвавився другий.

— Приєднуюсь! — долучився третій. — І письмової не потрібно...

Старший із комісії детально розпитав Янчука про його походження, навчання та працю.

— Дякую, намагатимусь вам віддячити знаннями в майбутньому! — пішов Петро до дверей, подумки приписуючи свій успіх щастю та Раїсі Ісаківні.

За дверима його зустріла стіна нерішучих, і Янчук знову пояснив про питання у картках та наголосив на доброзичливості комісії.

Сидячи потім за столом у студентській їдальні й апетитно смакуючи обідом, він пікся відсутністю товариша, співчував дівчині, що не змогла розібратися з реченням і вирішував далі йти здавати російську мову й літературу.

Хоч відповідав Петро не гірше, ніж на двох попередніх іспитах, бо знав і особливості «Полтави» Пушкіна, продекламувавши уривки поеми напам'ять, і значення творчості Лєрмонтова, прочитавши з пам'яті фрагменти із «Мцирі», і відповіді на питання з граматики й синтаксису, але домігся врешті, на свою велику радість, лише оцінки «добре». Пояснив собі тим, що, відповідаючи на додаткове питання, оцінив «Холстоміра» вище за «Війну і мир», і це, мабуть, не сподобалося комісії. Вийшов з аудиторії, мало не витаючи у хмарах, адже йому лишилася тільки співбесіда із основною комісією при декані, що приймала за списками на дошці об'яв лише тих, хто не мав незадовільних оцінок.

Цікавість завела Петра на інші поверхи, де так само по коридорах панувало сум'яття абітурієнтів. Там і сталася рокована пригода — до Янчука знову звернувся той же молодик, що просив його здати за себе історію. Тепер він запропонував скласти за товариша фізику, обіцяючи заплатити наперед по домові. Петро чомусь не зміг йому відмовити на цей раз, тож без вагань отримавши у туалеті сто карбованців від товариша і узявши його викликову картку, пішов здавати фізику.

В аудиторії Янчук відчув себе злочинцем, але відступати вже було пізно, тож узяв квитка, зауваживши, що в нього тремтять руки. Після тривалої підготовки за столом відповідав він на питання невпевнено, докоряючи собі за легковажність, переплутав роботи Паскаля з Ньютоновими, а зрозумівши промашку, розгубився. Виручило його лише те, що він перелічив усіх знаменитих фізиків, починаючи від давнього світу — Піфагора, Евкліда, Архімеда, не забувши про Леонардо да Вінчі і закінчивши Декартом, Лейбніцем, Ейлером, при цьому детально характеризуючи внесок кожного.

— Я — за «добре», — подивилася запитливо на колег із комісії професорка.

— Як на мене, «задовільно», — відгукнувся її сусіда.

— А я за «дуже добре», враховуючи стан абітурієнта, — виніс свій присуд, судячи з усього, головний серед них. — То на чому зупинимося?

— За логікою, на середньому балі, — подумавши, сказала професорка.

— Я згодний, — додав її сусіда.

— Бути по-вашому! — згодився старший, ставлячи в реєстрі «добре». — Іди і не розгублюйся на решті екзаменів!

Янчук вийшов із аудиторії, повний жаху, бо раптом усвідомив, що університету йому не бачити, якщо його обман якось виявиться.

— Які результати? — зустрів його власник викликової картки.

— Здав на «добре», але плутався і нервував.

— З мене вечеря із коньяком у ресторані, друже!

— Ловлю на слові! — мало не тікав від нього Янчук.

— Я слівний, але як тебе знайду?

— Отам десь, — Петро показав на лавку, на якій сиділа над конспектом одинока по-сільському вдягнена дівчина.

— Шукай і ти мене, як будуть об'явлені оцінки, — і пішов геть.

— Дозволь, дівчино хороша, присісти коло тебе та випочити по трудах великих? — звернувся Петро до абітурієнтки. — Ти як величаєшся?

— Клава Зінько, заочний український літфак, із-під Полтави, незаміжня, бібліотекарка в селі. А ти?

— Петро Янчук, так само, із Черкас, старший вихователь у колонії і фельдшер по закінченні медтехнікуму, — потис він шорстку руку дівчини.

— Здав уже щось? — спитала, ще заклопотана конспектом.

— Слава Богу, здав, лишилася співбесіда з деканом. Приїхав учора, а здав усе вже сьогодні!

— А я не знаю, що б віддала, аби швидше здати!— показала дівчина на книжки й конспекти, безладно розкидані на лаві. — Але як ти встиг за день?! Ще й із письмовою?

— Письмову мені скостила комісія, бо показав свої надруковані дописи, етюди й вірші.

— То ти вже й журналіст, прозаїк і поет?! — по мовчанці сказала, глибоко зітхнувши, Клава. — А я, напевне, провалюся вдруге, знову така каша в голові, що й одуріти недалеко.

— Може, я тобі допоможу ось цим зошитом? — поліз Петро до портфеля. — Це екзаменаційні питання до інститутських програм і мої на них відповіді. Вони в основі такі ж, як і тут, лише в додатках детальніші.

— Де ж ти їх дістав? — взяла Клава поданого їй зшитка.

— Де дістав, там їх уже немає! Картки з питаннями я дав товаришеві, а він чомусь досі не прибув.

— Викликають же не всіх одразу, а по черзі й