Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

— Ви ще тут?

Це Давіт — син старого Едуарда. Він бачив нас перш ніж виїхати. Із ним приїхав темноволосий, ще більш бородатий і засмаглий, немов індіанець, чоловік у камуфляжних штанах. Здався мені схожим на ісламістського терориста, але був усього лиш Давітовим родичем. Пізніше, коли ми будемо пити, рудий без упину триндітиме, а червоний — мовчатиме.

Ці двоє, а ще кульгавий ґазда, закидали до стодоли привезене сіно. Я просив, аби й мені дали вила, але Давіт відмовив. Гість, мовляв, -не пасує.

— Але ти вмієш? — спитав.

— Я в селі виріс.

— А зараз де?

Як закидали сіно — стемніло і нас запросили до хати. Пам’ятаю кімнату і кухню, бородатих спітнілих чоловіків, сулугуні, чачу, пиво у пластикових пляшках, глиняну долівку, стіл навпроти печі: білий, глянцевий, із алюмінієвим обідком. Ґаздиня за стіл не сідала.

Давіт розчервонівся від алкоголю. Провадив зі мною розмову про політику, людей, господарство, і це був також вияв гостинності. З кожною чаркою говорити ставало важче. Не від того, що язик заплітався, ні. Слів було щоразу більше, але все менше глузду.

Я відчував нашу з Ланкою вразливість. У таких ситуаціях тяжко розслабитися, навіть якщо бородань і розповідає, що за гостя чинилося братовбивство. Я дивився в ці суворі обличчя і подумки жартував, що якби щось кому перемакітрилось, гос-тевбивство за брата також би не стало проблемою.

Давіт пообіцяв заїхати по нас наступного дня, бо й сам збирався на свято Георгія. Він жив десь там, куди показував Константінович. Близько першої ночі всі пішли спати. Хто додому, хто тут.

Вранці господарка — огрядна короткострижена жінка — частувала розчинною кавою і хачапурі. Я напружено прислухався до кожної машини, що проїздила повз.

— Не хвилюйтесь, — казав господар, — Давіт обов’язково поверне.

Усі дивилися телевізор. Ми з Ланкою також, хоч нічого й не розуміли і могли тільки здогадуватись, про що йдеться. Стежили за картинкою. Мали куди втупити очі, та й добре.

Господарка сиділа на лаві ліворуч від мене і зашивала одяг. Господар проціджував молоко -праворуч. Ми з Ланкою — посередині кімнати і за столом. Телевізор також посередині й навпроти нас, тільки екраном повернутий у бік ґаздині.

Давіта все не було. Кульгавий вийшов із хати, а як вернувся хвилин за десять, то підійшов до дружини і тихо щось їй сказав. По-своєму, сванською, мабуть. Вона злякано перепитала.

Ми все ще намагалися дивилися на екран.

Жінка скрикнула, закрила обличчя долонями і, плачучи, вибігла з хати. Коли знову зайшла досередини, то очі й лице її були ще червоними, але схлипувань я більше не чув. Підійшла до лави. Не соромлячись, не звертаючи ні на кого уваги, вона зняла штани і вдягнула довгу чорну спідницю.

Чоловік був також засмучений, але намагався цього не показувати. Тепер він переважно мовчав. Іноді перемовлявся з дружиною. По-своєму.

— Ми ліпше Давіта там зачекаємо. На лаві. Де вчора.

— Ну, як хочете, — відповів господар, — він поверне до нас, але як хочете.

Пізніше ми з Ланкою згадували той випадок і намагалися вгадати, що могло статися. Ми ж нічого не розуміли. Зрештою, могли й не бачити, і наше життя ніяк би від того не змінилося.

Тоді мені здалося, що немає в світі нічого доречнішого, аніж мовозмішання.

Дивний випадок зробив відстань поміж людьми ще помітнішою, бо ми були поряд, але не почули, вірніше, не зрозуміли ні слова про їхнє горе. У світі щоднини помирає багато людей, а нам що до того?

Нам важливо було, як дістатися до Ушґулі — і ми дісталися. Давіт приїхав уже не жигулькою, а джипом. Учора я бачив цього чоловіка брудним, смердючим, із червоним обличчям, а тепер він скидався на столичного франта. Сорочка в смужку і модні джинси, сонячні окуляри. Змінилися окуляри і в старого Едуарда, котрий, власне, й сидів за кермом. Учора на ньому були типові дідівські, а нині — скло хамелеон, оправа широка й оздоблена позолотою. Рука, що пор-пала ціпком землю, тримала важіль коробки передач. Здається, ці двоє теж лише час від часу тутешні.

Село-роздоріжжя лишилось позаду, себто внизу. Ми підіймались крученими серпантинами, і Давіт усе розпитував, чи добре з нами обходились, чи шанували гостей.

То було Бейнеу. З автобуса я бачив кількох людей, що нетерпляче заворушились, коли ми врешті приїхали на зупинку. Найбільше запам’яталася чорнява і трохи повну-вата дівчина в довгих шортах. Вона спіймала поглядом когось із прибулих і неабияк зраділа. Махала рукою, сміялася, підійшла до дверей ближче й намагалася показати щось жестами. Я тим часом не квапився вставати, а пропускав пасажирів, котрі вже вишикувались до виходу тісною колоною. Дивився, як чорнява обіймалася з подругою і довго її не відпускала. Хоч, може, вони обоє так міцно трималися, не знаю. Коли натулилися вдосталь, дівчина взяла гостю за руку і потягнула подалі від натовпу. Скоро вони зовсім зникли з моїх очей.

Ця сцена довго не йшла мені з голови. Все намагався уявити тутешнє життя. А тоді