Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

Попри показову патріархальність суспільства, серед простолюду тут, як і в нас, в Україні, панує чистої води діяльний, рішучий матріархат. Чоловіків не видно. Вони або вдома пасують, або в Росії на заробітках. Жінки — все і всюди. Жваві, сильні, тілисті. Здається, навколо них тут обертається світ, себто вони його обертають. Часто як випадковість, але й на підтвердження моїм словам, помічаю подружні пари — здоровенну холеричну жінку і тихого худорлявого чоловічка.

Тільки серед валютників у потязі чоловіки якщо не в більшості, то принаймні на рівні з жінками. Спочатку я боявся користуватися послугами ходячих кас, позаяк чув, що ввезення і вивезення валюти узбеки контролюють особливо суворо. За гроші, мовляв, що не в банку конвертувалися (нема за них чека) можна серйозно влипнути. Врешті жінки переконали, що це все дурня і якщо за тисячу російських рублів мені дадуть заледве сімдесят тисяч сум, то в поїзді я візьму не менше вісімдесяти. Максимальний номінал у країні — тисяча сум, що приблизно дорівнює нашим трьом гривням, тож ці «обмінники» носяться з повними торбами грошей, зібраних у пачки по сто папірців. Місцеві навчилися рахувати гроші неймовірно спритно. Беруть у ліву руку таку пачку, відгинають її безіменним або вказівним пальцем, а потім зі швидкістю мало не двадцять чотири за секунду великим пальцем прогортають банкноти.

Я взяв свої щойно виміняні сорок тисяч. Себто тридцять сім тисяч, як потім виявилось. Звісно, поки я перебирав руками майже чотири десятки папірців, валютниця здриснула. Вона ще не раз пройде, але що докажеш...

Так або й сотнею інших способів тут дурять іноземців. Значно гірше мене мали кинути вже дорогою додому на казахо-узбецькому кордоні. Перед пунктом пропуску, як звиклося, їжа, торги, обмін валют. Зайшов до однієї з таких будок, прикинув у голові, скільки маю віддати за сто тисяч сум. Віддав.

Забрав зв’язану ниткою пачку. Добре знаю, що тут трапляється, тож берусь рахувати. «Вони раховані, — каже касирка, — все по сто. Ну, гаразд, якщо хочеш».

Обмінний кіоск нагадує скоріше сільський магазин, аніж касу. Жінка сидить за столом. На столі в неї відповідна машинка. Вкинула туди мої гроші, зашелестіло — є, сто. Добре! Та й видно, що в’язка товста. Беру, йду. За кількадесят метрів шлагбаум, паспортний контроль і Узбекистан. Щось мені б’є у голову -витягую ті гроші, розв’язую і бачу, що три банкноти зверху й три знизу — тисяча сум, решта дев’яносто чотири папірці — по п’ятсот! Блискуча афера: люди міняють гроші й відразу переходять кордон. Хто буде вертатися в іншу країну, аби розбиратися із касиром?

Мені не лишалось нічого, як робити впевнену пику і пробувати повернути своє. Вриваюся.

— Віддавайте гроші, або зараз тут буде міліція!

Насправді я сумнівався, що правоохоронці не в курсі справи, тим більше — не в долі. Але що мав казати?

— Які гроші, маладой челавєк?

— Знаєте, — кажу, — які! Ось, це ви мені дали!

Показую.

— А точно не підмінили?

Я сміюся, а вона крутить банкнотами перед очима.

— Ізвінітє, — каже, — то якась помилка. Нате.

Не дала себе довго вмовляти й відразу повернула мені належні сто тисяч. Ще раз вибачилась. Не скандалила, не сварилась і не дуже здивувалася плутанині.

Але вперше я попався у потязі і всього на трьох тисячах, то був добрий початок.

Провідник пройшовся з віником і підмів увесь вагон. Це значило, що наближався кордон, де ми простовбичимо кілька годин. На узбецькому. А казахський минули скоро.

Коли потяг знову рушив, прийшло відчуття полегшення. Ми в Узбекистані! Вперше. Дихалось вільно, хоча й дихати було нічим, бо вагон-бляшанка розпікся серед пустелі до неможливості. Задуха минула тільки ближче до Кунґрада, до ночі.

Добродушний довготелесий провідник щоразу, як проходив повз нас, шкірився і питав: «Нормально?» У відповідь я великим пальцем показував «лайк». Він мені те саме.

Знову ставало тривожно. Темно, тихо. До сусідки підсіли валютники. Говорили, здається, про день, що минув, про зарібок. Жінка відповідала з приємністю. Справи йшли добре.

Хлопці взялися рахувати касу. Сотня -обв’язав ниткою і поклав збоку. Порахував усі сотні — назад у сумку. Сумка повна. Питаю, наскільки це безпечно.

— То ж купа грошей, а рекет?

— Ні, — каже, — нема рекету. Міліції боїмось. Це бізнес незаконний. Завжди знайдеться сука, що може закласти.

За щокою у нього жувальний тютюн. Говорить невиразно і смішно, наче б надихався гелієм, але серйозно.

— А у вас як, у Києві?

— Та нормально.

— Ну, квартиру купити легко?

Черездва читритижні ми будемо цим потягом їхати в другий бік. На вокзалі в Кунґраді знову зустрінемо цю красиву чорняву жінку. Знову все повториться, як у Бейнеу. З мискою сомси в руках вона скаже: «Здраствуйтє, дарагіє!» — і на обличчі я побачу таку радість, як вона на моєму, напевне.

— Ви ж не їдете? — запитаю

— Я нині тут. Купітє сомсу[6].

—