Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський

з типовими для радянської монументалістики широкими звабливими стегнами і малими грудьми. Б’юсь об заклад: усі ці побілені вапном «женщины» від Калуша аж до Сєверодонецька — не інакше як рідні сестри — аж настільки вони вдалися в одну маму чи батька. Інша справа — жінки з барельєфів на стінах со-вєтських дев’ятиповерхівок. Сильні, широколиці, наче від шахтаря й шахтаря народжені, найчастіше вони сусідять із відверто фемінними чомусь космонавтами, а фонтанним русалкам доводяться, вочевидь, двоюрідними.

Не знаю, чи дивиться хтось за Будинком ... композиторів. Досі я здибав тут лише людей із банками для суниць. Може, й є якийсь недоречний начальник чи управитель, а може, єдині наглядачі — пес-волоцюга й арматурний паркан.

Пишу це за тиждень до вересня і думаю, що тяжко згадати Ворзель осіннім. Усе тут зелене: старі ліси, трава, омела, повитиця, суниці. Усе тут є, бракує хіба платоновських соняхів, що повиростали з димарів покинутих нині будинків. Той самий абсурдний, не придатний для логічного осмислення світ: чи вигаданий, чи дивним чином самостійно пророслий, як бур’ян з-під асфальту.

Може, Ворзель не запам’ятовується мені восени, бо наполовину він вічнозелений? Дивлюся з балкону і бачу подекуди вже пожовклу траву. Скоро така доля спіткає й дубове листя, і воно впаде: сухе до сухого, жовте до жовтого, залишившись у тіні високих зеленокронних сосен. Настане пора оголення — люди бачитимуть усе неприкритим і неприкрашеним: сухі гілляки, мури, котрим від цього лише холоднішатиме, бляшанки, обгортки, недопалки. Врешті, це все дійде до кінця (щорічного, не абсолютного) яким є пора обілення, аби око в майже цілковитій одноколірності й чистоті вулиць відвикло від живого смертного розмаїття, аби знову могло дивуватись.

Коли танули минулорічні щонайменше метрові товщі снігів, санаторій, колись побілений, а тепер так старанно обкопчений кінематографістами, опинився в заплаві. Будинок був островом і вода по коліна трималася тут понад місяць. Я щоднини вертався повз нього додому, щоразу вдивляючись у мур посеред водного плеса, й розумів, що більше такого чуда може не бути, хоч скільки фотографуй чи фільмуй. За два чи три тижні вода почала смердіти, аж доносилось до мого балкону. Потім зникла, народивши на місці болота чи не найбуйнішу траву, яку мені доводилось бачити. Відмирання й гниття дало поштовх життю з новою силою. Чудо змінилося чудом, а обсмалений будинок лишився відгородженим, ніби й справді намагався відштовхнути дикунів із «Кока-Колою». Тут і мури стали природою, злились у симбіозі з тепер уже рідними, також нікому не потрібними і минущими бур’янами. Бачу, що й ті починають жовтіти і скоро їх не буде аж до весни. Проростатимуть, всихатимуть, проростатимуть. Будинок колись розвалиться, а сосни, саме ці сосни, можливо, й довше протримаються зеленими, бо росли тут ще до санаторіїв, до колії і навіть до лісникової хижі.

Ікар і Малий Вавилон

Про Пітера Брейгеля старшого я почув задовго до того, як уперше побачив його роботи. Ще в школі, класі десь так восьмому, ми розглядали оповідання Ярослава Івашкевича «Ікар», котре починається описом Брейгелевого «Падіння Ікара». Відтоді я знаю, що десь на тій картині є море, є селянин із плугом і всіляка буденність, але зовсім не відразу впадає у вічі фігура потопаючого хлопчини. Смерть його надто мала, аби бути поміченою.

Це пам’ятаю зі школи, а знімок полотна побачив уже в дорослому віці, десь за три місяці до мандрівки Грузією. Випадково натрапив на згадку про Івашкевича в Інтернеті. Пізніше все потягнулося ланцюжком, і спочатку я перечитав оповідання, а потім знайшов-таки добірку Брейгелевих робіт у добрій якості. «Падіння...» не розчарувало — Ікара й справді не відразу розгледів. Далі дійшло й до «Вавилонської вежі», й до інших картин фламандця, та вони не стосуються цього тексту.

Сванетія — на північному заході Грузії, а якщо порівняти з Україною, то десь там, де у нас Волинь і правобережне Полісся. Местія — курортний центр Сванетії. Одне з найвищих міст у Європі, свани кажуть — найвище. Тут повно хостелів, невеликих затишних готеликів, туристів. Сюди приїздять через Зуґдіді й повертаються переважно тією самою дорогою, хоч є велика спокуса не розвертатися, а їхати вперед попри Безенгійську стіну, гору Шхара, через перевал Заґаро і, завершуючи дугу, спуститися до Кутаїсі. Це непросто. На схід від Местії починається погана гірська дорога. Ще до Ушґулі більш-менш, але далі частішає бездоріжжя.

Ушґулі — високогірна громада з чотирьох сіл. Місцеві знову ж таки кажуть — найвище в Європі поселення. То неправда, але 2200 метрів над рівнем моря — це зовсім не мало. До Местії звідти — як від Києва до Ворзеля, але гірськими серпантинами треба їхати кілька годин. Ці дороги страшні для незвиклого ока. Іноді мені здавалося, що крайнє колесо автівки майже над прірвою, та за спокійним обличчям шофера я вгадував, що все добре. Автобуси ходять рідко, раз або кілька на тиждень. Гори тут навколо, а Ушґулі на полонині, наче на дні котловану. Півроку лежать сніги, тож узимку селяни бувають зовсім відрізаними від решти країни. Розповідають, що колись через страшні снігові замети тут загинуло багато людей, після чого деяких горян евакуювали на південь Грузії. Один із таких — водій, що провіз нас півдороги від Местії до Ушґулі. Сам він живе на півдні, але на літо відвозить дітей сюди.

Він кинув нас. Їхав із сином на дорогому чорному джипі. Щось йому перемкнуло — сказав виходити і чекати, поки з’їздить у сусіднє село, ще там когось підбере і потім по нас повернеться. Висадив на повороті. Дорога до Ушґулі — прямо, а він поїхав праворуч.

То роздоріжжя було чимось на кшталт центру села. У Києві його назвали би площею, як Льва Толстого чи Європейська. Збоку площі — подвір’я зі старим дерев’яним двоповерховим будинком і кам’яним сараєм. Ззовні за парканом — лавка, де ми чекали, як на трамвайній зупинці.

Дорогою