Льонтом. Дороги і люди - Богдан Ославський
Услід за собакою підійшли хлопці. Скоро стало ясно, що їм просто цікаво і наміру бомбанути туристів не мають. У рухах і поглядах я вгадував несміливість. За весь час говорив лиш один із компанії. Він, мабуть, найліпше знав російську. Вийшов трохи вперед і вів себе як ватажок або дипломат. Інші стояли й дивилися. Було в цьому й щось від «побачити живого іноземця».
— Як звати?
— Богдан, дружина — Світлана.
— Баґдан, Свєтлана, — повторив, аби не забути. Розуміюче похитав головою. — Аткуда?
— Україна.
— Украіна?! — це його помітно розслабило. Хлопець широко всміхнувся і поплескав мене по плечі. Здається, хотів обійматися. Голос його став радісним, наче б старого друга зустрів.
— Брат! Земляк! Я рік працював у Тюмені!
— Тюмень, — кажу, — в Росії.
— Так, у Росії! Земляк! Каже дід, що ви — гості, — завжди промовляється тут піднесено, з особливою інтонацією, — тому я маю бути з вами харошим. Ви не бійтеся. І пса не бійтеся — він хароший, не кусає.
Собацюра давно вже зліз із моїх колін і тинявся поблизу. Хлопець схопив бідолашну тварину за вухо і притягнув ближче. Притиснув собачу голову до свого живота.
— Бачиш, не кусає.
Звір був здоровенним флегматиком.
— Казав дід, що я вже випив, а тому не маю до вас приставати. Я п’яний?
— Та ні, не сильно.
Узагалі вся компанія була трохи напідпитку. Вечір лише починався.
— Казав дід, аби я менше пив, бо нічого не роблю. Ну, і хай каже собі, — тоді знову згадав про наше дивне земляцтво. — Украіна! Тюмєнь! Брат! Харашо там, я рік працював.
— То в Росії.
— Так, так, у Росії! Земляк! Харашо у вас!
— Добре, — важко було не погодитись. Але де це у нас — у Тюмені?
— Земляк!
Перед очима з’явився дід. Ішов повільно. У руках мав товсту палюгу. Сів на лавку і сердито сказав щось до внука. Сванською. Той спершу сміявся, відмахувався, але дістав-таки з кишені невеликого складаного ножа і простягнув старому. Дід взявся зрізати кору з патика.
— Це мій дід — Едуард Константінович.
Старий посміхнувся і кивнув головою. Лице мав спокійне, світле. Із молодиком говорив досить різко.
— Ну, чого стоїш, алкаголік?! — крикнув на внука російською. — Та йди вже.
І внук пішов. Компанія — слідом за ним.
— А ви аткуда тут?
— Їхали до Ушґулі. По дорозі нас підібрав чоловік. Потім висадив і пообіцяв повернутися. Ну то ми його тут і чекаємо.
— А-а, ну чекайте, чекайте.
— Чорний джип має бути. А він міг поїхати іншою дорогою?
— Не міг, до Ушґулі дорога одна, бо тут гори, -промовляється, як і «гості». — Далі ще вище буде, аж страшно. Побачите. А та дорога, — показав на поворот, — веде в сусіднє село і більше нікуди. Ну і завтра день Святого Георгія. В Ушґулі заріжуть бика, великого такого — всім селом на нього скидалися. Рано підуть до церкви, а після служби пектимуть. Той чоловік, він їде на свято.
Це заспокоїло, та ненадовго. Нащо тоді було нас висаджувати? Певно, доведеться ночувати десь тут, але місця для намету я не бачив: дорога, подвір’я, урвища й вертикалі. Та й тутешнім бахурам я не довіряв. Зрозуміло, що треба буде до когось проситися.
Дід обстругував свою палицю. Трохи ножем по дереву орудував, трохи деревом по землі.
Порпався: виколупував засохлу глину, розмітав її перед собою, знову розпорпував. Розпитав нас, що всі питають: хто, звідки, куди, навіщо, чи одружені? Сам був одягнений бідно і брудно. Звичайний занедбаний дід.
Він ще трохи з нами побув, а потім встав, відкрив хвіртку і зник на подвір’ї. За якийсь час повернувся з високим кульгавим чоловіком і яблуками. Фрукти для нас, прибулець — до нас, порозпитувати. Крім того, що й усі, запитав: «А та з косою, Тимошенко, як там у вас?» «Сидить», -кажу. Знав також про Кличка. Як повипитував -зник, а Константінович залишився з нами.
— А якби по нас не приїхали, — питаю, — то знайдеться де ночувати?
— Ви ж гості! Ось цей скромний дім і його господарі будуть раді.
— А ви не тут живете?
— Я он там, — показав рукою кудись далеко, -там дім.
До себе чомусь не запрошував.
Тим часом уже сутеніло. Пси загавкали і невдовзі приїхала біла жигулька з повним причепом
