У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— У мене є додаткове питання, — на щастя, один із членів комісії спинив Янчука. — Що сказав Маркс про Україну зокрема?
— Карл Маркс високо оцінював боротьбу українського народу за свою незалежність, а Запорізьку Січ назвав «Козацькою республікою», — тішився Петро, що знає відповідь.
— А що ви знаєте про Кумейківський бій? — докинув своє питання другий.
— Бій під Кумейками відбувся під час повстання Павлюка, а скінчився поразкою козаків і скаранням гетьмана...
— Якщо не заперечуєте, — звернувся до голови перший екзаменатор, — я б задав ще одне додаткове?
— Прошу! Чого ж, — згодився той.
— Скажіть, юначе, а що таке історія? — хотів перелякати він Янчука.
— Історія? Це, мабуть, наукове вивчення подій минулого і сучасного, оповідь про хід розвитку суспільства та його закономірності, — згадав Петро твердження Віктора Платоновича. — Історія як наука існувала і в давні часи, але в переказах та легендах, потім попала в літописи та діаріуші, дійшовши так до наших днів...
— Вважаю, досить запитань! — заявив голова і написав проти прізвища «Янчук» оцінку «дуже добре».
— Ми згодні, — додали обидва екзаменатори.
— Це твій перший екзамен? — запитав голова усміхнено.
— Перший! — Петро не мав сили стримати радість у грудях.
— Так і продовжуй! Хороший учитель тебе вчив, — додав у спину Янчукові, який вклонився і попрощався вже від дверей.
— Ну, як там?.. Скільки у карточці питань?.. А що тобі попало? — посипались на Петра запитання в коридорі.
— Марниця! Три питання! Легкі! — випручався Янчук із юрби.
— Хотів би поговорити з тобою, — підійшов до нього незнайомий, коли він оговтувався біля вікна.
— Слухаю тебе, — розглядав Петро дуже пристойно вдягнутого молодика.
— Чи не згодишся, притишив він голос, — здати і за мене історію? Плачу наперед, скільки скажеш!
— Не можу, — поспівчував Янчук молодикові. — Не осуди! Декан мене особисто знає!
— Інша справа, — відійшов той.
«З історії я викрутився, Раїсо Ісаківно, — подумки звернувся він до редакторки. — А ось із мови й літератури — не маю певності! — направився на нижній поверх. — Та мушу йти, а там і Гриць появиться, то пообідаємо», — згадав товариша, який чомусь запізнювався.
Біля аудиторії з мови й літератури зібралося куди більше абітурієнтів, але сміливців, охочих іти на іспит, було мало. Петро тим скористався і, як лиш відкрилися двері, зайшов, не почувши заперечень. У великій просторій кімнаті сиділи за столами дві комісії: одна — праворуч біля вікна й дошки — чоловіча, друга — ген у кутку також коло дошки й вікна — жіноча. Янчук хотів пройти до дальшої комісії, але був покликаний на допомогу пухкій і розкішно вичепуреній дівчині, яку зауважив ще на пароплаві і яка тепер розгублено й спантеличено поглядала на дошку з написаним на ній реченням.
— Може, виручиш товаришку? — звернувся до нього один з екзаменаторів. — Спробуй щастя! — запросив Петра.
— А що треба зробити? — глянув Янчук на речення уважніше.
— Розібрати синтаксично й морфологічно: тип і ознаки речення, зв'язки слів і сполук слів у його складі, властивості окремих слів як частин мови, граматичну будову слів, особливості їх змінювання й творення, вираження властивих словам граматичних значень...
Перелік завдань окрилив Петра. Він неспіхом витер невірно розставлені розділові знаки і почав, не запинаючись, розбирати речення: підкреслив підмет і присудок, виділив складнопідрядне й складносурядне речення, перейшовши до окремих слів, назвав частини мови, одно — і багатоскладові, перелічив склади відкриті й закриті, пояснив наголоси й інтонаційне оформлення речення.
— Дякую, юначе! Вибирай картку і сідай готуйся! — звелів екзаменатор.
— А можна без підготовки? — несміло спитав, перечитавши питання, Янчук.
— Спочинь, дівчино, поки ми послухаємо твого товариша, — звернувся екзаменатор до дівчини.
— Складнопідрядні та складносурядні речення, їх характеристики та особливості, — прочитав Петро вголос, як дівчина відійшла.
— На це питання він, фактично, вже відповів, — встряв один із членів комісії. — Пропоную перейти до наступного.
— «Сон» і «Холодний яр» Тараса Шевченка, «Партія веде» Павла Тичини, — клекотала радість у Янчукових грудях. — Нашим генієм і мучеником «Сон» написаний чотирискладовою стопою у 1844 році в Санкт-Петербурзі. У поемі відображена поетова ідея селянської революції, як єдиного тоді засобу ліквідації царського кріпацтва і колоніального рабства, — Петро спинився, щоб звернутися до комісії. — Прочитати всю чи вибрати щось характерне?
— Вибери найхарактерніше, на твою думку, — запропонував старший із комісії.
«Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... „Ура! ура!
Ура!“ — закричали.
„Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?“ — „Зкой хохол!
Не знает параду.“...
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без'язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім
