Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Сержант Ґутьєрес був у відрядженні.

— І що, ключі залишилися всередині, а інших немає? — уточнив сержант по телефону.

— Ага.

— Ну добре, чувак, умовив. Я навчу тебе, як відкрити тачку. Тільки пообіцяй, що одразу все забудеш!

— Та я ніколи й не знав, щоб забути!

— От засранець! Ну добре, слухай. Потрібна буде рулетка з металевою стрічкою, футів на шість. Але відріж металевий кутик-стопор і зігни кінчик стрічки, десь чверть дюйма, на сорок п’ять градусів…

На першій же перерві під чуйним керівництвом сержанта я відкрив автомобіль рівно за чотири хвилини. У Ґутьєреса на це йшло кілька секунд. Спідниця була вільна. Напарниця щаслива.

— Зате скільки пригод зранку! — сміялась Джой.

— Це хіба пригода? Так, ранкова розминка! — гмикнув я. — Ви ще справжніх пригод не бачили!

— Слухай, Джорджіо, я просто вражений. І що, я повинен робити так само? Це входить у мої посадові обов’язки? — спитав Колін.

Я відклав звіт, який уже почав заповнювати, і поверх окулярів подивився на свого стажера.

— Коліне, ваше завдання — вчасно і швидко виконувати корекцію і контролювати все, що відбувається на орбітах. Правильно?

— Правильно.

— Але за інструкцією і відповідно до правил безпеки ти не маєш права робити це сам. Правильно?

— Саме так.

— Тому ти повинен зробити все, щоб Джой вчасно і в доброму гуморі була на робочому місці для виконання розрахунків та маневрів. Все! Навіть якщо для цього доведеться годувати її із ложечки або станцювати для неї джигу. Ясно?

— Ясно. Але джигу я не вмію, я вмію танцювати танець маорі «хака».

— Ото завтра й затанцюєш. Я давно хотіла подивитися його наживо!

— Як скажеш, Джой!

…Світлій пам’яті телеведучого і журналіста Олеся ТЕРЕЩЕНКА, людини, яка любила і вміла працювати в команді.

* * *

Свобода буває різна.

Доктор Рассел:

— Свобода — це коли твій розум володіє твоїм тілом, а не навпаки. Видатний астрофізик Стівен Гокінґ — ось приклад вільної людини, тому що його розум не змогли зупинити ані його тіло, ані його хвороба.

Старший офіцер Баррел:

— Свобода — це повага до рішень, які ухвалюють інші люди. Повага і невтручання. Пам’ятай, синку, твоя свобода закінчується там, де починаються права інших. Я ніколи не нависав над своєю жінкою, як і вона наді мною. Що я маю в результаті? Щасливу сім’ю і п’ятеро дітей!

Суперінтендант сержант Сара МакКарті:

— Свобода — це коли ніхто не може заборонити тобі прожити твоє життя так, як ти цього хочеш. Але, думаю, не варто сприймати слово «свобода» буквально. Наприклад, на службі є статут і командири, тут поняття «свобода» відносне. Але ніхто не забороняє мені звільнитися із війська і ніхто силою мене тут не тримає. Ось коли ти це усвідомлюєш, то це і є свобода.

Сержант Маковскі:

— Найбільше я відчував себе справді вільною людиною у ніч перед військовою присягою. Я зрозумів, що сам зробив цей вибір, сам і ніхто інший. Отож я — абсолютно вільна людина, яка дотримується статуту, субординації і приписів.

Відповідальна за зв’язок Трейсі:

— Свобода — це океан, солоний вітер і сонце, навіть якщо навколо снігові замети після завірюхи, мороз і темрява о пів на шосту ранку.

Стажерка Джой:

— Ой, Джорджіо, ви щойно дали мені завдання розрахувати похибку траєкторії, і якщо я не зроблю цього за півгодини, то для мене наступить абсолютна свобода за стінами цього командного центру!

Стажер Колін:

— Свобода — це коли в тебе у квартирі срач, а ти, замість прибирати, запрошуєш напарницю в кіно, правда, Джой?

— Відчепися.

Франческа:

— Свобода, caro mio, це коли тобі треба розраховувати три переходи й орієнтацію, а ти тут проводиш соціальне опитування! Та перестань, чого ти вже надувся? Свобода — це коли за тебе ніхто нічого не вирішує.

Свобода буває різна, але, що безсумнівно цікаво, ніхто з опитаних мною американців не пов’язав поняття «свобода» з грошима або з якимись іншими матеріальними статками.

* * *

— Джорджіо, ти сам? — Рассел телефонував мені з командного центру, хоча я сидів у сусідньому кабінеті.

— Що за таємниці, професоре?

— Мені щойно дзвонили з офісу у Вашингтоні: Франческа отримала офіцера!

— А-а-а-а-а! Серйозно?! Не минуло й півроку!

— Яких півроку? Ти про що? Чому півроку?

— Ну, в нас так говорять: «Вау, так скоро, навіть півроку не минуло!»

— Дуже тонко, мені не зрозуміти! У будь-якому разі — нарешті, нарешті! Нарешті я можу зітхнути спокійно! Нарешті мою місію виконано!

Професор Рассел мав вигляд студента, який нарешті склав літню сесію і зі своєю дівчиною збирався на канікули в далеку подорож. Радісно потираючи руки, фізик так широко всміхався, що я злякався, чи не вхоплять його корчі.

— Нарешті! Нарешті! Мені щойно телефонували з головного офісу! Вони сьогодні відправляють пакет! Тепер вас двоє, і за вами не потрібен нагляд! Нарешті Франческа перестане бути просто консультантом! Тільки я не знаю, як їй про це сказати.

— І я не знаю…

Завдання не з легких. Досить згадати, скільки ми вмовляли сицилійку написати ті кляті тести. Скільки вона до них готувалася, скільки пролила сліз і як стресувала! Як відреагує на таку новину тонкосльоза дівчина?

Тест Франческа написала ще торік, на мій день народження. Майже три місяці хвилювань і чекання. Мені почало здаватися, що напарниця й думати забула про ці тести, але ні, вона потай поглядала на календар і зітхала. І мені було її дуже шкода. Наша контора, як будь-який державний орган, дещо бюрократизована. Звісно, багато питань, особливо невідкладних, у нас вирішують скоро, однак деякі, такі як оце, зависають у різних канцеляріях та дозвільних департаментах на місяці.

І ось нарешті стало відомо, що Франческа — офіцер.

— Я спробую щось придумати, — пообіцяв я. — Тільки спочатку поясніть, що ви мали на увазі під словами «нарешті мою місію виконано»?

Професор зітхнув.

— Як наставник я вам більше не потрібен.

— Не вигадуйте. Ми без вас і кроку ступити не зможемо.

— Тобі це тільки здається, Джорджіо. Ви вже давно повноцінна й самостійна пара. Цього року піде на пенсію офіцер Баррел, і…

Я поморщився:

— До цього ще дожити треба, не загадуймо наперед. Може, й не піде. А ви що? Теж зібралися від нас іти?!

— Я не знаю, це як офіс вирішить. Офіційно я тут у відрядженні, яке почалося рівно два роки тому. Я й сам не вірив, що менше ніж за рік вдасться підготувати повноцінну команду. Це було завдання, яке майже неможливо виконати. Але ви працюєте вже півтора року, і…

— Нічого не хочу про це чути! — я замахав руками, як ворона крильми при посадці.

Рассел усміхнувся:

— Іди, потіш свою напарницю!

У нас попереду була остання корекція. П’ята за цей день. Рекордна. Ми неспішно готувалися до останньої процедури. Напарниця колупалася у телефоні.

— Ну що, офіцере Франческо, ти готова?

— Я готова, — спокійно відповіла напарниця. — Тільки я, на жаль, ще не офіцер…

— Ні, відсьогодні ти офіцер. З чим