Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Ой, Франческо, ти вмієш розсмішити! «Викинуть на вулицю»! Аха-ха-ха!

— Мене вже викидали на вулицю зі «Старбакса», я знаю, що це таке! І Джорджіо знає! Правда, caro mio?

Я невесело кивнув.

— По-перше, ніхто нікого викидати не буде! — ляснула долонею по столі Еліс. — А по-друге, ваші стажери Колін… — начальниця розкрила документи. — Колін Пейдж і Джой Такахаші готуються до роботи в одному з наших командних пунктів у Тихоокеанському регіоні. Вони будуть такою парою, як ви. Тобто такою, як ви, не будуть, звісно, ви взагалі унікальне явище, але щось таке… Ну, ви мене зрозуміли.

Франческа зітхнула так, як зітхає умираючий мамонт. Я засміявся.

— Новачки стажуватимуться у вас місяць, а потім полетять до місця роботи. Запитання, прохання, зауваження?

— Поставте їм два крісла.

— Сьогодні ж розпоряджуся. А щодо «викинути», то можеш, Франческо, не переживати. Скоріше мене звільнять, ніж тебе.

Ми зайшли в командний центр. Колін і Джой, щойно нас побачивши, рішуче покрокували нам назустріч. Франческа про всяк випадок схопила мене за рукав і сховалася за моєю спиною.

— Емм… Франческо? — сказала Джой, і усмішка нарешті спливла з її обличчя. — Франческо, ми дуже багато про вас чули, коли вчились у Г’юстоні… Можна потиснути вам руку?

* * *

— Джорджіо… — у нашої стажерки Джой був якийсь підозрілий вираз обличчя. — Вас Франческа кличе.

— Де вона?! У нас до зміни менше хвилини, нехай тягнеться сюди!

— Гаразд, — Джой знову якось дивно на мене подивилась і вийшла з командного центру.

Кілька хвилин тому, перед самим початком зміни, напарниця раптом схопилася із крісла, зняла навушник і вибігла геть. І пропала. Я вже встановив зв’язок із Г’юстоном, привітався із Дженіфер, і ми готувалися до відповідальної процедури — нам потрібно було розвернути сателіт GOES — S у правильному напрямку й передати керування НУОАД. Робота ця дуже ніжна й делікатна. GOES — S, або «Джорджіо», як ми його називали, злетів із мису Канаверал ще першого березня. А буквально вчора, з випередженням графіка, ми таки доштовхали GOES — S на геостаціонарну орбіту. І він нарешті змінив своє ім’я, замінив літеру «S», яка позначала його місце в родині сателітів сім’ї GOES, на орбітальний порядковий номер. Тож тепер «Джорджіо» не GOES — S, а GOES—17. З цього приводу компанія-розробник (Локхід Мартін) і компанія власник (НУОАД) були в піднесеному настрої. І тим, і тим не терпілося почати тестування апаратури. А поки інженери готувалися до випробувань, ми з Франческою мали б здійснити кілька маневрів, щоб поставити «Джорджіо» в проміжну позицію на 89,5 градуса західної довготи.

До початку зміни ми вже розрахували остаточну корекцію траєкторії, два перші маневри орієнтації і готувалися до запуску двигунів. І саме в цей момент напарниця зникла. Я намагався подзвонити їй, проте вона лишила телефон на столі. Я почав переживати, бо востаннє (а це було рік тому), коли вона зникла, дівчина сама закрила себе в туалеті[68].

Поки я хвилювався, вернулася Джой.

— Джорджіо… Еммм…

— Де моя напарниця? — я нутром відчув, що щось трапилося.

— Вона на стоянці біля своєї машини. І просить, щоб ви підійшли…

Я, навіть не знявши навушника, стрімголов побіг на стоянку.

Сьогодні на Нову Англію сунула чергова снігова буря. Було вітряно й доволі холодно. У темряві я розгледів Франческу, яка стояла біля своєї «Хонди». Вона була без куртки. Стояти в таку негоду просто неба було зовсім не прикольно, тому я не став гаяти часу й побіг до напарниці. Буря щойно почалась, і сніг валив уже доволі густо. На чорних дівчачих кучерях білою шапочкою, зовсім як у Папи Римського, лежав сніг.

— Франческо, ти в порядку?!

— Боже, Джорджіо, як добре, що ти прийшов! Рятуй мене!

— Cara mia, що сталось?

— Я в пастці.

— Що?! — і тільки тут я побачив, що спідниця Франчески міцно затиснута водійськими дверима.

— Я двері захряснула, і ось… — запхинькала бідолашна. — Кнопку натисла, а ключі в салоні забула…

Я машинально рвонув ручку. Звісно, двері були замкнені. Старенька Франчесчина «Хонда» мала доволі примітивний центральний замок, який не вмів визначати, чи всередині ключі, чи назовні. Тому, коли Франческа, виходячи з автівки, натисла на кнопку «закрити» й захряснула дверцята, замок чемно виконав команду, намертво прищикнувши спідницю. У Франчески завжди так — там, де цілком могла бути тільки одна проблема, в неї з’являються дві. І це в кращому випадку. Сьогодні був особливо вдалий день, тому проблем виявилося аж чотири: ключі залишились у замкненій машині; спідниця опинилася в пастці; насунулася снігова буря; ми давно вже мали бути за пультами в командному центрі.

— Нам терміново потрібен сержант Ґутьєрес! — сказала напарниця, яка вже цокотіла зубами від холоду.

Це була слушна думка, бо Франческа не вперше закриває ключі в машині, а Ґутьєрес уже її рятував, оскільки мав кримінальний талант зламувати замки[69]. Думка була слушна, але невчасна — спершу треба було придумати, як потрапити в тепле приміщення, бо Франческа вже змерзла так, що нею колотило. Я швидко зняв із себе светр і шарф і вкутав напарницю.

— А тепер знімай спідницю! — наказав я.

Франческою аж колотити перестало.

— Тобто? — очі в неї стали круглі.

— Тобто зовсім.

— Ні.

— Що «ні»?

— Я не зніму спідницю.

— Тоді на хрін замерзнеш.

— Краще замерзну, але спідницю не зніму!

— Светр довгий, а ноги обгорнеш моїм шемаґом. Знімай скоріше!

— Ні.

Це було не вередливе чи нерішуче «ні-ііііі!». Це було тверде й непохитне «ні», схоже на дуло пістолета, впритул націлене прямо в лице.

— Трейсі! — покликав я в мікрофон.

— Джорджіо?

— Я на стоянці, сектор «В», місце 32, мені негайно потрібна скатертина з нашого стола в кухні, а також сержант Ґутьєрес і Сара МакКарті. Негайно!

— Зрозуміла, біжу! — коротко відповіла операторка зв’язку.

За що я люблю нашу команду, то це за те, що тут ніхто не ставить зайвих і дурних запитань. Якщо мені в люту завірюху о сьомій ранку терміново потрібна скатертина на стоянку в сектор «В», місце 32, сержант Ґутьєрес і Сара, то нікому не заманеться питати: «А навіщо?», «А як?», «А що сталося?». Ніхто не казатиме: «Чекай!», «А що, оце прямо зараз потрібно?», «А чого скатертину? Може, швабру?». Ні. Спочатку прохання буде виконано, а потім уже спитають, що, власне, відбувається. І то, якщо ще спитають.

Через дві хвилини прибігла Трейсі зі скатеркою.

— На, Джорджіо! Франческо, ти в порядку? Сара вже біжить, сержант Ґутьєрес у відрядженні! — одинадцять слів, і всі по суті.

— Тобі все одно доведеться зняти спідницю. Інакше я сам її із тебе зніму, — тепер уже мої слова дулом пістолета вперлися у напарницю.

Франческа вагалася приблизно секунду.

— Добре.

Я розгорнув скатертину. Легким рухом руки довга «блискавка» розстібнулася згори до низу, дівчина легко вийшла зі спідниці й зайшла в скатертину, обгорнувши її навколо стану. Зверху вона красиво пов’язала мій шемаґ.

— Я готова! — з гідністю сказала дівчина, і хоча змерзла, як цуцик, але не побігла, а, гордо задерши носа, попливла до нашого корпусу.

Тепер можна було розслабитись і вирішувати проблеми за ступенем складності. Для початку ми виконали корекцію траєкторії, встановили потрібний нахил і виконали маневри орієнтації для «Джорджіо». Потім Сара принесла для Франчески військові штани. Напарниця в цей момент крутилася біля великого дзеркала. Скатертина з IKEA з бахромою по краях робила дівчину схожою чи то