Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

— Вона мій клієнт і не зобов’язана відповідати на ваші запитання. Ви слідчий? — перейшов Патріціо в наступ.

— Ні.

— Отож!

— Усе одно, це метальний ніж, — уперся капітан.

— Ви можете це довести? — глузливо спитав адвокат. — За якими критеріями ця шпилька потрапляє в категорію «метальний ніж»?

— Це й так видно!

— Ну, знаєте… Якщо бугай важить під двісті фунтів і носить бороду, то це не означає, що він має сталеві яйця, якщо він вийшов боротися проти цієї дівчинки, яка, підозрюю, легша за нього більше ніж удвоє.

— До речі, — спитав капітан, — як тобі вдалося так хрякнути Нейтона об стойку, що він відрубався?

— Ну… Тут така річ… Що більший і важчий противник, то важчі в нього будуть ушкодження, бо сила, яку він спрямовує проти мене, насправді обертається проти нього самого…

— Тобто, капітане, фактично, він сам себе, як ви правильно висловилися, «хрякнув». Це був самозахист! — підсумував Патріціо.

— А в тебе вистачить грошей на цього адвоката? — спитав капітан, звертаючись до Джой і розглядаючи листа з регаліями старшого брата Франчески.

— Це залежить від того, скільки вона отримає за моральні збитки від тих, хто спровокував її на бійку, — спокійно відповів Патріціо.

Капітан аж крекнув.

— Гей, Віллі, це ж сицилійці з Віндзора, дай їм спокій! — крикнув хтось із глибини відділку.

— Та я що, нехай собі йдуть. Дивно, як сюди ще якудза не приїхали!

— Я записую нашу розмову на диктофон, — попередив Патріціо капітана.

— Та я що? Я нічого, я пожартував! Хлопці справді самі винні, що там казати…

Ми вийшли з відділку.

— Я із Джой їду в суд. Зараз нас прийме суддя, і я внесу за неї заставу, — сказав Патріціо.

— Скільки?.. — прошепотіла Джой. — Я сама заплачу.

— Це не твоя турбота, дівчинко, — сказав Патріціо. — Тепер я твій адвокат. А ви можете їхати на роботу. Скажіть, що Джой сьогодні не буде, вона буде завтра.

— Я поїду з нею, — твердо сказав Колін.

— Не маю заперечень, — завченою фразою і доволі сухо відповів адвокат. — І не нервуйтеся, все буде гаразд. Я беру цю справу.

Чомусь я впевнений, що все таки буде гаразд.

Раз на тиждень у нас бувають підсумкові збори нашого невеличкого колективу, де ми у вузькому колі можемо сказати все, що думаємо про роботу одне одного. І коли на ці засідання приходить хтось із HR, (а «хтось» — це переважно Еліс), я завжди хвилююся.

Бо попри те, що ми виконуємо свою роботу добре, відгуки про нас часто бувають жахливі: «Джорджіо і Франческа знову сварилися», «Діти знову скандалили», «Сваряться на різних мовах в ефірі», «Дражнили Г’юстон», «Зіпсували whiteboard». Тобто, як ви зрозуміли, з поведінкою в нас повний гаплик.

Бачу, тепер нам із Франчессіною не буде так самотньо.

* * *

Нікого ми цього ранку так не чекали, як нашу Джой! Чутки про її суботні й понеділкові пригоди розлетілися по авіабазі, як бісер по кахлях. Уся зміна на центральному КПП на чолі з сержантом Маковскі вийшла, щоб потиснути їй руку. Льолєк особисто супроводжував тендітну японку на церемонію підняття прапора.

Оскільки Джой дуже переймалася через свій суботній шлях самурая, чи, точніше, шлях «онна-буґейся», жінки-самурая, всі намагалися якось бідолашну розрадити. Хлопці з повагою тиснули її маленьку порцелянову, ніби в ляльки, ручку, а дівчата розчулено обнімали. Джой явно не очікувала такого прийому і ледь не розплакалася, не перестаючи, одначе, при цьому церемоніально всміхатися.

Коли ми нарешті закрились у командному центрі, я посадив Джой на своє місце — причому дівчина вклонилася мені як начальникові, чим неабияк мене засмутила, — а ми всі сіли навколо й приготувалися слухати.

— Та що розповідати? Колін уже все розповів… — почервоніла Джой.

Ви коли-небудь бачили, як червоніють японки зі шкірою кольору найтоншої у світі порцеляни? Я вам не опишу — це треба бачити.

— Ми знаємо інформацію тільки з одного джерела, а цього недостатньо, — згадав я своє журналістське минуле. — Мене, як твого наставника (я натис на слово «наставник»), турбує, якого біса ви не подзвонили мені, Франчесці або докторові Расселу?

— Мені було дуже соромно, і я думала, що всіх вас підвела! — Джой геть як у фільмах про самураїв рвучко вклонилася, неначе щойно пообіцяла зробити собі сеппуку.

— Так, Джой, ти нас усіх дуже підвела! — я витримав паузу. — Підвела тим, що нам одразу не подзвонила. І ти, Коліне! Чим ти взагалі думав?! Вона півтори доби просиділа за ґратами!

— Наступного разу…

— Не треба наступного разу! — злякався я. — Нам і одного вистачить! Ну все, нотацію прочитано, я хочу чути подробиці!

Джой і Колін (так і кортить назвати їх «діти») почали розповідати, перебиваючи одне одного:

— Був такий класний день!

— Ми вирішили прогулятися.

— Прогулятися, Джой!

— Я ж так сказала.

— А ти потягла мене в паб!

— Я думала, там буде весело.

— Твоя правда, там було страшенно весело!

— Я ж і кажу.

— А потім той баран почав до нас чіплятися!

— Сказав: «Гей ти, ботаніку, бережи цю пташку, бо вона забагато цвірінькає! Дивися, доцвірінькається!»

— І що, це нормально?!

— Ми взагалі його не займали! Ми сиділи за барною стойкою, Колін смішив мене, а я реготала!

— Я сказав, що його це не стосується.

— Ти сказав: «Не твоє собаче діло, мудозвон!»

— Я не казав «мудозвон»!

— Казав!

— «Членоголовий» і «мудозвон» — це не одне й те саме!

— А він сказав: «Дівчаточка, ви шукаєте на свою сраку проблем?»

— А я йому: «Що ти там бурмочеш? Сам із собою говориш чи що?» А він такий: «Не пхайся до мене!»

— А я йому: «Сам до нас не пхайся!»

— А він: «Бо що?!» А Джой йому: «Бо довбешку тобі відірву і в сраку твою запхну!»

— Я вже тоді була п’янюча!

— Джой! — перебив я цей веселий діалог. — Колін сказав, що ти почала з «Ґіннеса» — нащо ж було пити ще й віскі?!

— Мені було дуже тепло, приємно й радісно. Хотілося посилити ефект. У вас хіба так не було, коли відчуваєш, що мало?

— Ні! — не кліпнувши оком, збрехав я.

— Брехун! — Франческа запустила в мене гумкою, яку я звично зловив рукою.

— Я й замовила собі віскі. Колін не заперечував.

— Я думав, ти себе контролюєш.

— А я думала, що ти мене контролюєш!

— Чудово! І обоє втратили контроль! Що було далі?

— А далі те мудило…

— Джой!

— Що?!

— Ти хоч не усміхайся так безневинно, коли вимовляєш слово «мудило». Якось воно дисонує: ти така мила — і раптом «мудило»!

— А далі, той МУДИЛО, Коліне, МУДИЛО! Каже мені: «Ну спробуй, сучка!»

— Він не казав «сучка»!

— Коліне, у нього в очах ясно читалося слово «сучка»! Я бачила!

— Ну добре, якщо бачила, то бачила.

— От я й зробила йому отак! — Джой, не перестаючи всміхатися, скривила звірячу гримасу, стала в стійку, поставила руки перед собою і, точнісінько як Брюс Лі, поманила противника пальцями.

— Він простяг руку…

— Я вдала, що ухиляюся, відсунулася назад, він пришвидшив рух і зробив крок у мою сторону…

— А потім вона раптом я-а-ак ухопить його за цю руку, я-а-ак потягне вниз, а потім раптом на себе і вгору, а наступної секунди, я навіть не знаю як, але його голова з усього розмаху в’їхала в барну стійку! Він відрубався й сповз на підлогу.

— Та там нічого складного немає, він перехилився і… Коліне, давай покажу!

— Ні! Ні, дякую, Джой.