Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату

Франческа схлипнула. Я зітхнув.

— Треба покликати Сару. Cara mia, покличеш її? А я тим часом заберу цей і поставлю сюди два нові. Маю ще півгодини.

— Ну як же так? — Сара навіть не здивувалась і спитала просто так, для дотримання церемоній. Вона прекрасно собі уявляла, що «так» статися могло. Ще й як могло!

— Сьогодні ж середа! Усе за розкладом. Сьогодні катастрофа.

— Сьогодні четвер, дурнику! — поправила мене добра напарниця і знову зітхнула. — «Тепер і по четвергах, за півціни».

— Ти, Джорджіо, поставив тимчасові монітори? Я сьогодні замовлю нові, — сказала Сара. — Але зараз пришлю до вас представника HR, поясніть йому, як це сталося. Потрібно скласти рапорт, щоб сходи перенесли з центру під ліву стіну і обов’язково зробили перила. А центральний прохід закриємо і поставимо тут крісло для професора Рассела. Гаразд?

— Чудово! — і ми нарешті почали зміну.

«Представником HR» виявився молодий хлопець — ми його раніше не бачили.

— Луїс! — хлопець широко всміхнувся. — Я повинен скласти рапорт, і щоб уявити, що тут сталося, мені потрібно поставити вам кілька запитань. Почнімо з вас, якщо не заперечуєте, — звернувся Луїс до Франчески.

— Я тим часом продовжу кейс, — і я сів за станцію.

Луїс із Франческою стали біля входу і почали тихо говорити. Дівчина розмахувала руками, а хлопець щось швидко писав у блокнотику. Хвилин через десять прийшла моя черга.

— То як усе було?

— Франческа захопилася нашими планами і не помітила сходинку. Перечепилася й полетіла вперед. Я стояв поряд і вловив її, щоб не розбила голову об ріг стола, — спокійно пояснив я. — Так вийшло, що я при цьому штовхнув стіл, і монітори впали. Це моя вина.

Хлопець перестав писати й подивився на мене.

— Це була ваша вина?

— Так.

— Тобто ви могли уникнути руйнувань, але ви зробили те, що зробили?

— І так, і ні. Ми не могли уникнути руйнувань. Якби я не розбив монітор, то моя напарниця розбила б голову через незручне розташування сходинки, де ми щодня ходимо. От якби ми перенесли…

— Зачекайте, будь ласка! Тобто монітор розбили ви?

— Це ж очевидно.

— А ви могли б зловити свою напарницю і не розбити монітор?

— Теоретично так, але, на жаль, я стояв занадто близько до стола. Тому я по інерції його штовхнув.

— Ви? — перепитав Луїс.

— Так! — я вже почав злитися. Що за дурнуваті питання він мені ставить?!

— О’ке-ей… — протяг Луїс і закрив блокнот. — Дякую, приємно було познайомитися!

— Взаємно.

— Я ем-м… Ще поставлю кілька запитань вашій напарниці і більше не відриватиму вас від справ!

— Ви дуже люб’язні!

Луїс підійшов до Франчески і щось її спитав. Нотатник при цьому він не розкривав. Дівчина ствердно кивнула головою. Луїс позадкував до дверей, помахав нам рукою і зник. Ми продовжили зміну.

— …Уявляєш?! — емоційно розповідала сицилійка оператору головної ланки, Дженіфер із Г’юстона. — Він просто впав, і pizdiets!

— А що таке piz… як ти там сказала?

— Pizdiets. Це типу «дуже скрутна ситуація».

— А якою це мовою?

— Російською.

— Piz… OMG, як там далі?!

— …diets!

— А від чого це слово походить? Це те саме, що лайно?

— Не зовсім. Це… Джорджіо, я забула, що таке «pizdiets»? Від якого слова воно утворене?

— Це ем-м-м… Франческо, якого біса? Я повинен це пояснювати в ефірі?! Це брутальна лайка, не вельми пристойна. От навіщо ти скрізь ліпиш це слівце? Ти ж знаєш, що мене це злить!

— О’кей, о’кей, о’кей, caro mio! Заспокойся! Calm down! Я говоритиму «haplyk»! Не «pizdiets», а «haplyk»!

— Франческо!

— А що таке «khapilik»? — не відставала Дженіфер.

— Haplyk — наприкінці, як «Jonny».

— Hap… Чорт, як ви це вимовляєте?!

— Це те саме, що й «pizdiets», тільки Джорджіо реагує на нього не так бурхливо.

— Франческо!

У навушнику чути було хихотіння Трейсі.

На другій перерві ми зустріли на кухні Сару. Вона була червона від реготу.

— Ну ви даєте! Луїс сьогодні перший день на роботі, а ви йому вже встигли винести мозок!

— Ніхто нічого йому не виносив. Навіщо ти нас демонізуєш?

— Ага, ага. Що ви йому наговорили?

— Та що ми могли наговорити?! — обурився я. — Що було, те й сказали!

На цих словах Франческа чомусь густо почервоніла й стала схожа на помідор.

— Луїс каже, що ви вигороджуєте одне одного, і він не може визначити, хто з вас бреше.

— Тобто?! Франческо, що ти йому наговорила?!

Дівчина закліпала очима.

— Та що, я нічого…

— Вона сказала, що перечепилася через сходинку, полетіла й штовхнула стіл! — давлячись сміхом, сказала Сара.

— Не зрозумів?! А я?! Ragazza mia, якого біса?! А я?! — моєму обуренню не було меж.

— Я думала, він тільки мене питатиме про причину, — засопіла дівчина. — А тебе питатиме щось інше — як краще зробити обхід.

— Чого це ти так вирішила?!

— А нащо витрачати час і питати нас обох одне й те саме? Це ірраціонально.

— Ти невиправний математик!

Сара просто ридала від сміху.

— Я йому сказала, що з вами це звичайна історія! Бідний Луїс! Та ви йому всі шаблони поламали!

— Подумаєш, який ніжний… — пробурмотіла Франческа. — Прямо нічого йому не скажи…

— «Ласкаво просимо в божевільню!» — широко усміхнулася МакКарті. — Я йому так і сказала!

* * *

Зачіска — штука відповідальна. Це як частина вашого обличчя. А точніше, навіть не частина, а друге ваше обличчя. Бо деколи зачіска говорить про людину красномовніше за її фізіономію.

Франческа доймала мене вже другий тиждень.

— Джорджіо, ну як мені постригтися? Коротко? Ще коротше? Чи відпускати? А може, пофарбуватись?

Я відірвався від розрахунків. Через тріскотню напарниці все одно не вдавалося зосередитися. До того ж, якщо не звертати уваги на наполегливі запитання, можна було нарватися на кидок апельсиновою шкуринкою в голову.

— Франческо, mia bambina, в тебе волосся чорне, як ніч, і жорстке, як мідний дріт. Щоб на нього ліг перманентний колір, ти повинна спочатку його висвітлити. До речі, знаєш, чим висвітлювали волосся дами при дворах французьких королів у Середньовіччі?

— Чим?

— Собачою сечею!

— Фу, Джорджіо!

— А ти думаєш, що вони купували фарбу з олією жожоба у крамницях? Що було під рукою, тим і вибілювали.

— Можна і без відбілювання…

— Можна, але це радше барвник для тимчасового фарбування.

— Гм. А ти як знаєш?

Я зітхнув.

— Та був в мене досвід…

— Фарбувався?!

— Угу. Понад двадцять років тому. З’явилася така дурна забаганка. А на моє чорне волосся ніяка фарба не лягала. Довелося вибілитись, а далі вже класти фарбу.

— Щоб мені дупа надвоє репнула! Ти був блондином?!

— Якби ж. Я був рудий, як сонце при заході. Як твій апельсин. Як новенька мідна монета.

— А-а-а-а! Я хочу на це подивитися!

— Запевняю тебе, ти не хочеш на це дивитись. І я не хотів, тому в той же вечір справді довелося стати блондином, але попелястого кольору. Видовище було кошмарне — волосся на дотик нагадувало брудну мочалку. Чи сиве волосся, яке стара баба не мила з півроку.

— Фу, Джорджіо!

— Ну а що, — гмикнув я. — Що було, те було. Відтоді я в блондинство не граюся.

Франческа намотала свої цупкі кучері на палець і задумано вдивлялася в тугі кільця.

— Ну добре, — сказала нарешті. — К бісу фарбування. А що тоді? Гривку зробити? Постригтися коротко? Чи волосся розпрямити, як у Сари?

— Ой, ні. Не треба розпрямляти. Ти вже раз робила, я на все життя запам’ятав!

— Та ну тебе… — почервоніла дівчина. —