Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Якщо знадобиться, то й таке ім’я буду вважати честю для себе. Лише б воно допомагало у боротьбі з ворогами.

— Не хотів би я бути твоїм ворогом...

— Ну то не будьте, — щиро розсміявся Сірко і навіть протягнув руку на прощання.

Попрощавшись із вершниками-поляками, Іван сходив на кухню караван-сараю й ім’ям хана Мехмеда зібрав у кошик хліба, в’яленого м’яса, фруктів і два глечики вина.

При вході в підземелля його нерішуче, але все ж зупинив воїн Аміна-мурзи. Але, отримавши глек вина і великий корж, пропустив.

Звільнені від пут за велінням хана, брати Звані ліниво перекидалися словами, часто зітхаючи й позіхаючи.

— Це ж яка несправедливість — навіть шинкар купається в сонячних променях, а ми все так само під замком, — зітхнув пан Ковальський. — Може, ти ще раз, пане Бродський, скористаєшся своїм даром і відкриєш нам ці ґрати?

— Ні. Іван велів сидіти й чекати, — ліниво відповів пан Бродський.

— Розповів би про те, як із ханом у в’язниці сидів.

— Може, колись і розповім, — неохоче відповів той.

— Здогадуюся, що це гетьман тебе в тюрму відправив, а ти звідти й вивів хана, — наполягав пан Ковальський.

— У в’язниці вже тоді нудився... Але то наші з покійним гетьманом справи, а він велів мовчати про те, — не здавався пан Бродський.

— І все ж хан не кинувся обнімати свого рятівника?

— При втечі він зламав ногу і довго мене за це картав. А я його ніс на власному горбі. Якби не гетьман, нізащо б не став віслюком для мусульманина. Але Сагайда врятував мене, і не раз, до речі. У Карпатських горах всяке трапляється. Мене хотіли повісити у Львові й четвертувати у Кракові...

— Ти там розбишакував чи зазирав в очі коням, яких викрадав? — розсміявся пан Ковальський, а помітивши, як швидко схопився на ноги його співрозмовник, став сміятися ще голосніше, встигнувши запитати: — На кулаках чи як?

— Гей, ви! Я вам дещо приніс!

Почувши Івана, брати Звані покинули свої ігри й підійшли до ґрат.

— І коли ми звідси виберемося? — першим спитав пан Ковальський.

— Довго мені ще терпіти цього пана Ковальського? — запитав і пан Бродський.

— П’ять днів. Лише п’ять днів — і ми всі будемо вільні! І, не чекаючи додаткових запитань, Іван віддав уміст кошика і швидко пішов.

* * *

— Значить, мені і тим козакам ще не скоро доведеться переселяться на сухий хліб в’язниці Едикуле...

Почувши голос хана за дощаною стіною, Іван Сірко миттю зіскочив з лежанки і припав до тонкого килима на стіні.

— ...Хусейн-паша просить нікуди не виходити з караван-сараю і навіть не підходити до головних воріт. Я накажу замкнути ворота і виставлю варту. Яничари не розходяться з м’ясного ринку, що біля Ат-Мейдана. Але їх так багато, що частина перейшла і на іподром. Вони збуджені й ось-ось вдарять у свої казани.

Сірко одразу впізнав голос ханового співрозмовника. Словам поважного Алмона можна було вірити беззастережно.

— У тих казанах яничари варять ягнят. Це так само важливо, як іти на війну. Повний шлунок — це те ж саме, що й відрубана голова, за яку яничари отримують один дукат! Хоча колишні султани платили більше, ніж нинішній султан Осман. Яничари вже вимагають, щоб їм видали тих, хто дає погані поради султанові. Вони вимагають голів Дилавера-паші, Ходжі Омера-ефенді, кизляра-аги Сулеймана, каймакама Хилфиза Ахмеда-паші, Насуха-аги і навіть дефтердара[209] Баки-паші! Кажуть, сам Шейхаль-іслам[210] дав фетву[211] на цю кару. Щоправда, є й такі, хто кричить: «Ми хочемо султаном Мустафу!» Але це кричить золото Халіме-султан, матері колишнього султана Мустафи. Бо як іще пояснити бажання повернути хворого на голову правителя. До яничар уже приєдналися сипахи[212]. Якщо їх не заспокоять, то не зносити голови султанові Осману. За таке Аллах покарає всіх! І мусульман, і християн, й іудеїв!

— Отже, шия у султана сьогодні як ніколи тонка, — розсміявся хан Мехмед. — Слушно казав мій дорогий друг: грядуть великі зміни, і до них треба бути готовим. Будемо сподіватися, що Аллах заспокоїть гарячі голови і крові пролляється не так уже й багато. Цікаво! Зніс би цей величезний меч гетьмана голову з одного удару? Поклич Івана. Запитаємо його...

У той час, коли Алмон входив у кімнату козака Івана, той уже вибігав з воріт його караван-сараю.

Галата в очікуванні грандіозних потрясінь наче вимерла. Лише на перехрестях вулиць стояли озброєні городяни, але з тремтіння їхніх рук було зрозуміло: якщо яничари переправляться через Золотий Ріг і влаштують грабіж у Галаті, ці «захисники» миттю розбіжаться. Залишаючи сонце по праву руку, Іван біг вулицями, часто по дорозі забираючись на дахи будинків і виглядаючи напрямок до води. Невдовзі він уже був біля берега Золотого Рогу і тепер виразно бачив над водою по той бік затоки древні стіни міста Костянтина. Там, на мисі Сарайбурну, в місці впадання Босфору і Золотого Рогу в Мармурове море, у величезному палаці Топкапи перебував той, чиєї смерті бажав Іван Сірко.

І сам Господь йому сьогодні допомагає! Якщо вже не під силу мурзі привести його в лігво звіра, то Всевишній дарував іншу, більш вдалу можливість.

У цьому Іван Сірко переконався, переправившись на покинутому біля причалу маленькому човні через Золотий Ріг і змішавшись із величезною юрбою яничарів, сипахів і пройдисвітів усякого штибу. Натовп озброєних воїнів розгойдувався, як море, і ревів, як ураган над ним. Над білими ковпаками яничарів блищали клинки ятаганів і табель, чорніли бойові сокири й вимагали крові вістря списів. Час від часу лунали постріли з рушниць. А ще було чимало смолоскипів, і з сутінками ставало все більше.

Пройти крізь таку юрбу було дуже непросто. Але не для козака.

Іван шарпнув за рукав молодого яничара, який стояв скраю натовпу і, як усі, витягував голову в бік брами.

Яничар озирнувся і, побачивши незнайомця в простому одязі, вже хотів ударити його занесеною над головою шаблею. Але тут погляд упав на розкішний чуб на голові цього простолюдина, і рука опустилася. Цього вистачило для того, щоб Сірко завдав короткого удару в обличчя воїна. Відтягши його вбік і не звертаючи уваги на