Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
— А чи милим Аллаху буде наше повернення? А нам самим, які пізнали зраду і примхи долі? — зітхнув Мехмед Гірей.
— Буде милим! — твердо заявив Мере Хусейн-паша, зупиняючись перед молодим козаком, що стояв на колінах і весь цей час тримав меч на витягнутих руках. — Великий меч. Важкий меч! Це дуже сильний козак... Так довго тримати таке тяжке залізо... Отже, недаремно саме його прислав покійний козацький гетьман зі своїми таємними словами до тебе, мій дорогий хане, — а хан завжди залишається ханом! Вислухай його!
Мехмед Гірей зупинився біля Сірка і велів йому:
— Підніми голову! Який у тебе на обличчі шайтанів знак! Сам гетьман був шайтаном, і помічників собі набирав із цього племені. Яке послання від гетьмана ти приніс мені?
— Я передам це послання лише віч-на-віч. І лише тобі, великий хане. І лише раз, — не відриваючи своїх сірих очей від карих очей хана, урочисто промовив Іван Сірко.
— Великий візире, будь ласка, вислухай мене! — захвилювався Амін-мурза. — Ці слова посланника першим повинен почути наш незрівнянний султан Осман!
Але на цей протест звернула увагу лише варта Великого візира, націливши на мурзу свої рушниці й списи.
* * *
Як немилосердно доля обійшлася з відданим слугою великого хана, доблесним воїном та вправним перемовником Аміном-мурзою. Ще два дні тому, побачивши з борту галери чудові сади й палаци Стамбула, його душа рвалася на берег виконати нескладне і почесне доручення. А вранці третього дня перебування в Стамбулі мурза готовий був повіситись, якби не був мусульманином і не поважав Аллаха як головну сутність життя.
Учора після відвідин Великого візира, який давно був у немилості, злочинний хан Мехмед Гірей скоїв ще одну зраду. Він поселив у сусідню кімнату біля себе цього козака з плямою шайтана і цілий вечір говорив з ним про щось таємне.
Тепер у Аміна-мурзи не було ні печатки покійного гетьмана, ні його посланця. Меч і козак перебували під надійною охороною, яку залишив Мере Хусейн-паша. І можна бути певним — друг колишнього Великого візира не випустить зі своїх рук ні одного, ні іншого. І доручення кримського хана не буде виконане!
Не змирившись із цим, мурза знову кинувся до брами Повелителя, але там повторилася вчорашня історія, яка сьогодні коштувала кримському посланнику останнього срібла. Залишалося тільки одне — шукати корабель і відбути до Криму, де й віддати свою провинну голову на милість хана Джанібека Гірея. Але срібла більше не було, а витрачати власне золото ой як не хотілося.
Але Аллах милостивий! Увечері господар караван-сараю запропонував викупити свого одноплемінника Йонатана. Він давав добру ціну, і, зрадівши в душі, але зберігаючи суворий вираз обличчя, Амін-мурза погодився. Навряд чи в Криму зацікавляться долею рабів. Може, стратили, а може, й самі повісилися, не дочекавшись тортур і страти. Вони ж не мусульмани.
Дешево, звісно, віддав єврея, але капшук зі сріблом підняв настрій і вселив надію на мінливість долі. Можна було ще кілька днів провести в Стамбулі й навіть спробувати все-таки достукатися до того, кому буде цікаво доставити султанові подарунок кримського хана.
Щось у душі підказувало — якщо таке станеться, то й на це потрібні чималі гроші. І краще золото. Амін-мурза у своїх видіннях навіть відчув його вагу на своїй долоні. Але на те милість Аллаха. І на подарунки долі так само.
Саме тому мурза навіть не здивувався, коли в караван-сарай увійшли кілька чоловіків... у польських шатах. Вони запитали Аміна-мурзу і без зайвих слів запропонували за свого земляка пана Дзевульського... золото!
Мурза ще дужче упевнився в тому, що справедливість можлива! Наступного разу, зустрівшись із Мехмедом Гіреєм, мурза Амін, син Ібрагіма, пройде, не помітивши його і не схиливши голови. Бо це він улюбленець Аллаха!
І все ж як не скреготати зубами при вигляді того, що його раби розмовляють біля воріт караван-сараю вільно і без кайданів?!
Мабуть, відчувши мовчазний гнів Аміна, пан Дзевульський і його співрозмовник Іван Сірко одночасно підняли голови і подивилися на мурзу, який височів на другому поверсі.
— Нехай він сьогодні ж подавиться, — усміхнувся пан Дзевульський. — Я дякував би Господу за своє неймовірне спасіння до кінця своїх днів, але, знаючи тебе, Іване, думаю, це більшою мірою твоя заслуга.
— Це заслуга шинкаря Йонатана. Я лише попросив його розшукати королівських посланців і повідомити їм, що таємник його королівської милості потребує швидкого звільнення. Передбачаючи те, що мурза опиниться в скрутному становищі, я й не сумнівався, що він продасть тебе. Як би це не звучало образливо для шляхтича, — з усмішкою відповів Іван і тут-таки додав: — Я дотримаю свого слова, даного тобі, й тебе заклинаю Богом: не порушуй нашої домовленості. І тоді ми будемо врятовані, а ти повернешся зі славою і честю!
— Я клявся іменем Господа і своєю шляхетською честю. Свого слова я дотримаю. І все ж не можу втриматись і не запитати тебе... Це було б підтвердженням наших особливих стосунків...
— Ти бажаєш задовольнити власну цікавість чи досвіду набратися? — усміхнувся Іван Сірко.
— І одне, й інше, — розвів руками пан помічник комісара.
— Гаразд. Але знай: тобі це може й не знадобитися, бо таке я зустрів лише на тому Чорному озері. З берега ці зелені плавучі острівці здаються неміцними. Їх іще називають сплавинами. Це коли поверхня води заростає мохом, очеретом, папороттю, навіть кущами. Здається, ступиш на ту сплавину — і вона не витримає. Але насправді вона дуже міцна. Буває, що одна знаходить на іншу і трохи занурює її. Ось таке місце я й помітив згори. Так що лежав на сплавині й був прикритий сплавиною. Ось і весь секрет.
Після довгих роздумів пан Дзевульський захитав головою.
— Ні. Це мені точно не знадобиться. Лежати кілька
