Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

Але все це було вчора. А сьогодні зранку почалося щось геть незвичайне.

— Великий візир таємно завітає до нас у гості, — пошепки повідомив важливу звістку хлопчисько, який приніс воду для вмивання.

Від цієї звістки серце Аміна-мурзи спочатку зупинилося. А потім мало не вискочило з грудей. Ось вона — справедливість! Аллах побачив муки Аміна-мурзи і його приниження. Винні покарані, й сам Великий візир завітає в єврейський будинок, щоб зустрітися з послом кримського хана! Слід приготуватися до такої важливої і відповідальної зустрічі. Мурза зробив усе, щоб справити враження на високого гостя.

Вийшло геть сумно! Такого приниження ще ніколи в житті не відчував Амін-мурза.

Опівдні ворота внутрішнього дворика караван-сараю відчинилися і на площу в’їхало до двох десятків озброєних вершників. Вони стали по периметру двору з рушницями та списами наготові. Трохи згодом в оточенні трьох багато вбраних османів у двір в’їхав високоповажний гість. Господар караван-сараю, товстий єврей Алмон, привітав його глибоким поклоном і безліччю пишних слів. Аж тоді виступив з поклоном Амін-мурза. Після належного привітання він перейшов до головного:

— Повелитель Кримського ханства, незрівнянний і доблесний лев газавату хан Джанібек Гірей прислав мене, мурзу Аміна, для того, щоб потішити очі Великого султана славетним мечем його мертвого ворога, козацького гетьмана Конашевича, прозваного козаками Сагайдачним. Той полонений козак, що тримає меч, хранитель таємних слів зрадника й відступника від клятви Мехмеда Гірея, і ці слова...

Амін-мурза все уповільнював і уповільнював свою промову. Останні слова він ледве вимовив, а відтак із подивом вигукнув:

— Це ж він! Це Мехмед Гірей.

Великий Візир обернувся туди, куди вказувала тремтяча рука ханського посланця, і з дружнім сміхом і широко розставленими руками пішов назустріч... Мехмеду Гірею, який спускався з другого поверху караван-сараю.

— О! Мій дорогий друже Мехмеде! Я такий радий знову тебе побачити. Аллах дозволив цю радість моїм очам, моєму серцю і моїм обіймам.

— І я радий тебе бачити, друже моїх юних днів, Великий візире Мере Хусейне-пашо!

— О! Вже майже два роки, як я не Великий візир.

— Великий візир завжди буде Великим візиром!

Чоловіки в багатих шатах вклонилися один одному, а потім радісно обнялися.

— Не шкода було розлучатися з таким чудовим відпочинком на острові?

— Родос — це в’язниця. Невже ти цього не знав, мій дорогий друже? — награно здивувався Мехмед Гірей.

— Як же не знати, адже я тричі відвідував тебе у твоєму палаці.

— І все ж уточню! Палац цей — в’язниця для кримських ханів. І вона значно надійніша, ніж та, з якої витягнув мене ось цей чоловік!

Із цими словами колишній хан підійшов до пана Бродського, що припав на коліна, і навіть присів біля нього.

— Ти пам’ятаєш мене? А я тебе ніколи не забував. І не подумав би, що зустріну тебе в Стамбулі, на колінах і знову в кайданах...

— Така була воля Господа, — смиренно відповів пан Бродський і тут-таки отримав удар батогом від воїна мурзи.

— Не смій! — люто зиркнув на цього воїна Мехмед Гірей і повернувся до розмови з пашею.

Двоє старих друзів ходили між «дарунками» хана, наче в приємному саду між кущів пахучих троянд. Захоплені бесідою, вони, здавалося, не звертали уваги на присутніх, легко переходячи з османської на татарську і албанську мови.

— О! Мій дорогий друже, ти не забув мої уроки албанської? [204]

— Так само, як і ти не забув уроки татарської. Адже ми в юності були такі дружні, що старий наш учитель Савре Челебі мав нас за рідних братів. Скільки часу минуло...

Вони пішли в тінь альтанки, де випили прохолодного шербету і продовжили прогулянку по двору.

— Як твоя рука? — співчутливо запитав колишній кримський хан.

— У нашого султана Османа важка рука. Він пробив кинджалом руку своєму Великому візирові наскрізь, коли я засумнівався в перемозі його звитяжного походу на Хотин. Він був такий войовничий, наш султан Осман, палкий і юний. Йому так до лиця були обладунки його великого пращура Сулеймана Пишного[205]. Кажуть, що він, навіть ідучи до сну, їх не знімав. Але вони так і не допомогли йому в битві проти ляхів і козаків. Однак у всьому він звинуватив доблесних яничарів, які не дуже хотіли вмирати в ім’я перемоги. Ці яничари не давали йому спокою вночі, коли він безславно повернувся до Стамбула. Такою ненавистю він запалав до них, що наш великий султан почав нишпорити по Стамбулу і вишукувати п’яних гуляк-яничарів і одразу ж карати їх. Величезного зросту і непомірної сили садівник султана за його наказом тут же кидав винних у море або душив на місці. Пощастило тим, кого відправили на галери. Ба більше! Султан Осман, не заплативши як слід своєму найкращому війську, вирішив узагалі його позбутися. Мудрі радники нашептали султанові, що в Анатолії[206] він збере хоробре і войовниче військо. А схильних до постійної непокори й бунту яничарів слід знищити.

— Знищити яничарів? — злегка підняв брови Мехмед Гірей. — Основу державності османів? Сміливий аж до нерозсудливості план.

— Саме до нерозсудливості! Хоча як можна вести мову про розважливість того султана, який вбивав полонених козаків із лука у хотинському поході? Султан Осман розважався і ще сумніше, влучаючи у власних пажів! Як тут не згадати його недоумкуватого дядечка Мустафу, який годував птахів і рибок, кидаючи їм золоті монети. Дядечко утримався на троні три місяці. І мені здається, що вони один одного варті. Але це вартуватиме крові, яка проллється дуже і дуже скоро...

— Про що ти кажеш, мій друже?

— Я кажу про те, що яничари дізналися: султан вивозить казну в Бурсу[207]і дуже скоро набере військо, яке поведе проти яничарів. Тепер доблесні яничари збираються на м’ясному ринку великими натовпами. Скоро там з’являться перевернуті казани, і перший удар по них сповістить про сумне! Про бунт! Багато шановних людей уже покидають Стамбул. У цій плутанині мені й вдалося добути наказ про твій перевід в Едикуле[208]. Пробач, що тебе привезли до цього караван-сараю. По-перше, його хазяїн багато чим зобов’язаний мені. По-друге, тут тобі буде зручніше і приємніше. І