Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Закінчився «золотий вік» для євреїв Іспанії, коли християни остаточно вигнали арабів з Піренейського півострова. Звиклі воювати і постійно шукати ворога, воїни реконкісти[224] тут же взялися за тих, хто «зрадив Христа». Але єврейський бог не побажав смерті своїм синам. Він напоумив турецьких султанів, і ті своїми кораблями перевезли на відвойовані в християн землі багатьох із них. Могутні воїни османи зневажали всяку торгову та ремісницьку справу й охоче погодилися на те, що євреї, вірмени та представники інших малих народів займуться цими важкими справами. Османам важливо було не допустити християн знов на їхні землі, де вони розплодяться і почнуть скликати нові хрестові походи.
Іспанські євреї, які тепер називали себе сефардами[225], облаштувалися у великому кварталі Балата, і султан та його радники були прихильні до них, бо вони завжди справно платили податки та ще й могли надати чималу позику під малі відсотки.
А які багаті дари приносили ці сефарди, коли їм чогось було потрібно!
Який подарунок зробив Сефіру-азі цей єврей, молодому чоловікові було невідомо. Але, вочевидь, достатній для того, щоб помічник капудана-паші за відсутності самого капудана відпустив на три дні цього раба.
Сам капудан з гучним іменем Аслан-паша[226] відбув до палацу. Там зараз готуються до повторного приведення на престол султана Мустафи, тож розподіляють, ділять і купують звання та посади. Можливо, Аслан-паша, як і раніше за Мустафи, очолить ескадру могутніх бойових галер!
Другий день відсутній на галері Аслан-паша. Може, його не буде ще кілька днів. Але все одно його головний помічник Сефір-ага ризикує. А якщо ступить на палубу улюбленої галери грізний Аслан-паша, скуштує солодких страв, зап’є їх міцною кавою і зажадає свого раба, з яким він любить грати в шахи і проводити повчальні бесіди? А цього раба немає на борту галери! Ох і не зносити голови Сефіру-азі...
Але, мабуть, Сефір-ага впевнений, що його начальник ще дуже нескоро повернеться до служби. Адже після нових призначень почнуться свята з нагоди повторного сходження на трон султана Мустафи. Будуть рясні частування і, звісно, багаті подарунки. Та й у гаремі Аслана-паші поповнення — струнка юна черкеска і пишногруда дівчина з Ляхостану. Та все ж цей сефард відвалив великий куш, щоб улюблений раб Аслана-паші відвіз його на човні в його будинок на Балаті.
Не до душі молодому чоловікові цей єврей. І його погляд на оголені литки, і його солодкі зітхання, а ще більше — його дивна мова! Як може стамбульський єврей так добре розмовляти русинською?
— Пощастило тобі, що в мене такі розумні й корисні друзі! Це не просто везіння, це перст долі. Тільки мої друзі могли відшукати тебе серед тисяч галерників. А що ще важливо, то це те, що доблесний османський флот отягнувся під стіни Топкапи в ці тривожні дні. Інакше все було б інакше. А так... Ти просто щасливчик! Як, утім, і я...
Після тривалого мовчання єврей підняв палець угору й урочисто мовив:
— Нас любить Бог. Тому нам і щастить. А все чому, запитаєш ти?
Але молодий чоловік і не думав питати. Тоді, не опускаючи руки, єврей ще урочистіше сказав:
— А тому, що у нас божественне ім’я!
— Годі брехати! — все ж не витримав улюблений раб Аслана-паші.
— Так. Так! — і не подумав ображатися єврей. — І твоє, і моє ім’я суть однакові! Вони означають одне й те ж — Богом дані! Ти Богдан, а я Йонатан! Будьмо знайомі!
Після такого знайомства єврей, дякуючи Богу, замовк, а молодому чоловікові на ім’я Богдан і сказати не було чого.
Сталося так, як і думалося. Залишивши човен на піклування доглядачу берега, Богом дані вирушили просто в центр кварталу Балат. Тут вони увійшли в низьку хвіртку у високому і міцному паркані. Ступили кілька кроків і... потрапили в рай!
Яке все було на цьому просторому подвір’ї радісне й чудове. Від великого фонтану посеред двору до поважних павичів, що розгулювали навколо, від пахучих кущів троянд до звабливих плодів фруктових дерев, від м’якого піску доріжок до архітектури, що так милує око.
А ще була ажурна альтанка, прикрита тонкою, як павутина, тканиною. Повівав легкий вітерець, і тканина тріпотіла, наче то пурхали барвисті метелики. В альтанці на чудовому різнобарвному килимі з високим ворсом було чимало шовкових, у тон тканині, подушок. Посередині на крихітних ніжках стояв столик з ліванського кипарису, інкрустований перламутром і срібними пряжками. А на ньому — тарілки з вишуканими частуваннями, а ще високі мідні глечики з вином і фруктовою водою.
— Чекай тут, — звелів Йонатан і пішов.
Богдан увійшов до альтанки, але так і не наважився ні стати босою ногою на дивовижний килим, ні примоститися на дорогі подушки. Він так і простояв, поки не з’явилися два єврейські хлопчики з тазом, милом і щіткою для миття, а також одягом і черевиками із загнутими носаками.
Хлопчики шанобливо вклонилися і відвели Богдана в сад за альтанкою, де допомогли обмити тіло й одягти традиційне турецьке вбрання: довгий аж до п’ят і широкий дзагшин [227] із тонкого полотна, який стягував вишитий шнурок; каїс[228] із мусліну і прикрашену червоною вишивкою суджері[229].
Тепер Богдан, із його тонким довгастим носом, з важким валиком підборіддя, карими очима і коричневою засмагою на обличчі, здавався османом, який готується вийти на базар, щоб із друзями обговорити новини і випити міцної кави.
Зрозуміло, на прогулянки по місту він і не чекав, але час збігав, а про роботу, яку він, мабуть, повинен був тут виконувати, ніхто й не говорив. Замість цього йому запропонували почастуватися і відпочити на м’яких подушках.
Після смердючого і вогкого трюму галери і необхідності спати в проході між гребними лавками, а частіше сидячи і спершись на весло, опинитися на таких приємних подушках означало одне — віддатися міцному й тривалому сну.
Як не дивно, Богданові нічого не снилося. Це після виснажливого веслування, коли, здавалося, варто тільки прикрити очі — й провалишся в глибокий сон, той був лише мукою. Годі було зрозуміти, спиш чи намагаєшся вмовити себе заснути, але нахлинають спогади про хутір Суботів, про матір,
