Меч Сагайдачного - Віктор Вальд

— Не дивися так. І нікому не кажи, як я це зробив, — суворо звелів той шинкареві. — Стань краще біля дверей.

Дверей, власне кажучи, у в’язниці не було. Були вузькі й низькі залізні ґрати, крізь які легко стежити за в’язнями і подавати їм їжу, не наражаючись на небезпеку.

— Гей, воїне! — раптом закричав пан Бродський. — Я хочу сказати Аміну-мурзі щось дуже важливе. Підійди до ґрат і вислухай мене. За це мурза насипле тобі дзвінких монет.

Почулися кроки — воїн Аміна-мурзи спускався сходами.

— Що тобі, русине? Кажи, якщо важливе. А якщо обдурив, то...

І тут усі у в’язниці побачили, як несподівано завмер стражник. Повів туди-сюди головою слідом за тим, як це робив пан Бродський. Потім дурнувато всміхнувся і... почав відкривати замок.

— От і добре, — тихенько сказав пан Бродський.

Потім він виштовхав Йонатана на сходи і, дочекавшись, коли той підніметься, звелів охоронцеві:

— Сядь, хоробрий воїне. Ти втомився, тобі треба відпочити. Відпочивай...

І грізний, вірний і могутній воїн славного Аміна-мурзи сповз по стіні, заплющив очі, і його голова впала на груди.

— Ти це вмієш краще за мене. Мені розповідали. Може, колись і поділишся своїм секретом. Наш шинкар у Києві мало не збожеволів від твоїх чудес. Так він сказав мені. Там, у степу. — Іван Сірко поклав панові Бродському руку на плече.

— Я його задушу, — криво усміхнувшись, процідив пан Бродський.

— То он як у шинкаря в кулаці опинилися мідні копійки! — схопився на ноги пан помічник комісара. — Залазити в душу людини — це чаклунство. За це спалюють на вогнищі.

— Ніяке це не чаклунство, — зупинив Антоніма пан Ковальський. — Це навіювання! Дуже небагато людей володіють таким даром небес.

— Дар небес? — усміхнувся пан Бродський. — Який же це дар, якщо у мене після цього страшенно болить голова. От якби спочатку випити вина або горілки і з’їсти соковитий шматок окосту... Тоді так! А зараз мені треба лягти й відпочити. І краще, щоб усі помовчали. Але якщо за півгодини не повернеться шинкар, я не зможу втримати в такому стані стражника.

Йонатан повернувся раніше в супроводі товстого єврея у скромній чорній одежі. Той глянув на в’язнів крізь ґрати дверей, а потім звернувся до Сірка:

— Ти підтверджуєш слова вашого славного козака Йонатана?

— І не лише я! — відповів Іван і багатозначно подивився на друзів по нещастю.

— Тоді домовились, — сказав товстун і, легко піднявши здоровенного татарина, поволік його вгору по сходах, попередньо закривши за Йонатаном ґратовані двері.

— І зараз мене ні про що не питайте! — суворо попередив Іван. — Уже скоро я вам все розповім і поясню, яка причина того всього, що з нами сталося.

— Ось і мені вже нестерпно хочеться почухати п’яти крізь чоботи, — цілком серйозно мовив пан Ковальський, але в’язні на це відповіли дружним сміхом.

* * *

Такого приниження ще ніколи в житті не зазнавав Амін-мурза. Так він думав учора вночі, повертаючись у караван-сарай єврея Алмона. Це годі й уявити, а вже розказати за чашкою міцної бузи своїм друзям і родичам у Криму — тим паче.

Цьому можна було дивуватися, але на галасливих і багатолюдних вулицях Стамбула ніхто й не думав поступатися дорогою знатному татарському мурзі і його воїнам. На вулицях торгували, майстрували сідла, гострили ножі, прали у величезних казанах одяг і тканину, в таких самих варили чорбу й плов. Одне слово, вулиця — працювала! І кожен, хто йшов по ній, мусив із повагою ставитися до чесного заробітку Стамбульця, який платив хоч і невеликий, але податок. Кожен квартал був зайнятий своїм ремеслом. Об’єднані цим ремеслом мешканці були однією сім’єю. І не приведи Аллах у гніві або через якусь іншу дурницю перекинути котел з їжею або розбити піраміду горщиків. Кривдника одразу схоплять, незалежно від його статусу й багатства. І можна не сумніватися, що каді[201] буде на боці тих, хто чесно працює і сплачує податок.

Ніхто особливо і не звертав уваги на мурзу та його воїнів, але мешканці Галати дуже виразно давали зрозуміти: іди, куди тобі треба, і нехай тут усе залишиться так, як і до твоєї появи. Насилу протиснувшись і нікого не зачепивши в стамбульському передмісті, мурза мусив добряче заплатити човнярам, щоб вони переправили воїнів через Золотий Ріг[202]. Ще гойдаючись на воді, Амін-мурза із захопленням оглядав міцні вежі й стіни султанського палацу. Над ними було видно зелені дерева і куполи будівель. Багато будівель у морі зелені! Як має бути там чудово, затишно й прохолодно!

Але Амін-мурза не зміг увійти навіть у першу браму, звану Бабі-Хумаюн[203]. Його зустрів якийсь дрібний службовець, який вислухав мурзу і... не почув. Він кілька разів відлучався, повертався і знову намагався збагнути, що потрібно цьому мурзі з Криму від самого султана! У той же час багато людей заходили і виходили з брами зі стурбованими обличчями. Декому навіть дозволяли заїздити верхи на коні — особливо пишно одягненим іноземцям та радникам падишаха.

Було вже далеко за полудень, коли Амін-мурза, проклявши свої руки, вручив цьому доглядачеві брами капшук зі сріблом. Той із нудним обличчям зважив срібло на руці й наказав чекати. З’явився він уже в перших сутінках, перед самим закриттям брами, і, посміхнувшись, повідомив, що справа татарського мурзи вже розглядається і йому потрібно прийти... гм... за три дні!

Голодний і спраглий Амін-мурза змушений був повернутися в караван-сарай з усвідомленням того, що кошелі зі срібними акче, які йому хан вручив на дорогу, вже закінчуються. Щоправда, було ще золото, але з особистих коштів мурзи. Та навіть цей запас не рятував Аміна-мурзу, якщо доведеться затриматися в дорогому Стамбулі ще на кілька днів. А потрібно було повернутися — і це теж коштувало немалих грошей.

Здавалося, все так просто — здивувати великого султана подарунком від великого кримського хана, почути від нього слова подяки, а може, й отримати нагороду. А все виявилося значно складнішим. Адже ще сотні таких, як він, бажали побачити Захисника всіх мусульман і вручити йому подарунок. Тож, як шепнули йому біля воріт, багато хто чекає місяцями і платить великі гроші,