Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Здоровенькі, панове! Помагай вам Боже! Ось де побачились! — сказав коваль, підійшовши близько та земно кланяючись.

— Що то там за чоловік? — запитався той, що сидів перед самим ковалем, у другого, що сидів подалік.

— А ви не познали? — сказав коваль, — це ж я, Вакула, коваль! Як проїздили восени через Диканьку, то прогостювали, дай, Боже, вам здоров’ячка та многії літа, без малого два дні. Я ще й нову шипу натяг тоді на переднє колесо в вашої кибитки.

— А! — промовив той самий запорожець; — це той коваль, що малює славно. Здрастуй, земляче, чого тебе Бог приніс?

— Та так собі, захотілось подивитись, кажуть...

— Що ж, земляче, — сказав запорожець, прибравши поважного вигляду і бажаючи показати, що він може говорити і по-московському, — што, балшой город?

Коваль і собі не хотів осоромитись та виказати себе новачком, до того ж, як уже мали нагоду бачити вище, він знав і сам грамотну мову.

— Губернія знатная! — відповів він байдужим голосом. — Що й казати, доми балшущіє, картини висять скрозь важниє. Многії доми ісписані буквами із сухозлітки до чрезвичайності. Нічого казати, розчу-десна пропорція!

Запорожці, почувши коваля, що так вільно промовляв, склали висновок дуже для нього вигідний.

— Потім якось побалакаємо з тобою, земляче, докладніше, а тепер же ми їдемо зараз до цариці.

— До цариці? А будьте ласкаві, панове, возьміте й мене з собою!

— Тебе? — промовив запорожець з таким виразом, з яким говорить вихователь до чотирирічного свойого вихованця, що проситься посадовити його на справжню, на велику коняку. — Що ж ти там робитимеш? Ні, не можна. — На цій мові лице йому споважніло. — Ми, голубе, будемо з царицею раду радити про своє.

— Візьміть, будь ласка! — наполягав коваль. — Проси! — шепнув він тихенько чортові, вдаривши кулаком по кишені. Не встиг він цього сказати, а вже другий запорожець мовить:

— Візьмім його справді, братця!

— А що ж, візьмемо! — мовили інші.

— Надівай же одежу таку, як і ми.

Коваль спохопився надягти на себе зелений жупан, коли враз відчинилися двері, увійшов чоловік з позументами і сказав, що пора їхати.

Чудно знову видалося ковалеві, коли він помчав у величезній кареті, гойдаючись на ресорах, коли по обидва боки повз його бігли назад чотириповерхові будинки і бруківка сама, здавалося, з громом котилася під ноги коням.

«Боже ж ти мій, якого світла! — думав собі коваль. — У нас і вдень не буває так ясно».

Карета спинилася перед палацом. Запорожці позлазили, увійшли в розкішні сіни й побралися по сліпучо освітлених сходах.

— Що за сходи! — шепотів коваль сам до себе, — шкода й ногами топтати. А які оздоби! А ще кажуть, брешуть казки! де в біса брешуть! Боже ти мій, що за поруччя! яка робота! тут самого заліза карбованців на п’ятдесят пішло!

Уже піднявшися на сходи, запорожці пройшли першу залу. Несміло йшов за ними коваль, боячися на кожному кроці послизнутись на паркеті. Пройшли три зали, коваль усе ще не переставав дивуватись. Увійшовши в четверту, він підійшов, мимоволі, до картини, що висіла на стіні. Була то Пречиста Діва з дитятком на руках.

«Що за картина! Що за красне малювання! - міркував він. — От, здається, говорить! Здається, жива! А дитя святеє! і рученята притисло! і всміхається, бідненьке! А фарби! Боже ти мій, які фарби! Тут вохри, запевне, і на копійку не пішло, а все мідянка та бакан; а голуба так і горить! важна робота! ґрунт, напевне, наводили блейвасом. Та хоч і яке предивне тут малювання, але ця мідна ручка, — провадив далі, підходячи до дверей та обмацуючи замка, — ще більше гідна подивування. Та як же то чисто вироблено! все це, я думаю, німецькі ковалі за найдорожчі ціни робили...»

Може б, довго ще міркував коваль, коли б лакей з галунами не штовхнув його під руку та не нагадав, щоб не відставав од інших.

Запорожці пройшли ще дві зали і зупинились. Тут звелено їм було дожидати. У залі товпилося кілька генералів у гаптованих золотом мундирах. Запорожці уклонилися на всі боки та й поставали собі купкою.

За яку хвилину ввійшов у супроводі цілого почту величної постави, доволі кремезний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розкуйовджене, на одне око трохи сліпий, на обличчі вимальовувалась якась погордлива велич, у всіх рухах знати було звичку наказувати. Всі генерали, що досі виступали досить бундючно в золотих мундирах, заметушились та з низькими поклонами, здавалося, ловили кожне його слово і навіть щонайменший рух, щоб у цю ж мить летіти виконувать його. Але гетьман не звернув навіть уваги, ледь кивнув головою і підійшов до запорожців.

Всі запорожці до ніг йому вклонилися.

— Чи всі ви тут? — запитав він протяжно, вимовляючи слова трохи в ніс.

— Та всі, батьку! — відповіли запорожці, кланяючись знову.

Не забудете казати так, як я вас учив?

— Ні, батьку, не забудемо.

— Це цар? — запитав коваль в одного із запорожців.

— Який тобі цар! Це сам Потьомкін, — відповів той.

У другій кімнаті почулись голоси, і коваль не знав, куди подіти свої очі, від безлічі паній, що увійшли, у єдвабних, з довгими хвостами вбраннях та придворних у золотом гаптованих каптанах та з пучками ззаді. Він тільки бачив самий блиск і більше нічого. Запорожці раптом попадали на землю і, як один, закричали:

— Помилуй, мамо, помилуй!

Коваль, не бачачи нічого, простягся й собі з великою щирістю на підлозі.

— Встаньте! — пролунав над ними владний і водночас приємний голос. Декотрі з придворних заметушились і штовхали запорожців.

— Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо! — кричали запорожці.

Потьомкін кусав собі губи, нарешті підійшов