Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Змилуйся, батьку! не гнівись! Ось тобі нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з покійним батьком, хліб-сіль разом їли та могорич пили.

Чуб не без прихованого задоволення дивився, як коваль, котрий ні перед ким на селі не схилявся, згинав у руці п’ятаки та підкови, як гречані млинці, той самий коваль валявся в ногах у нього. Щоб ще більше себе піднести, Чуб узяв нагая і вдарив його тричі по спині:

— Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завсіди слухай! Забудьмо все, що було поміж нами. Ну, а тепер кажи, чого тобі хочеться?

— Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб подумав трохи, поглянув на шапку та пояса: шапка була чудесна, пояс теж не поступався їй, — згадав віроломну Солоху і сказав рішуче:

— Добре! присилай сватів!

— Ой! — скрикнула Оксана, ступивши на поріг та побачивши коваля, і вп’яла із подивуванням та радістю в нього очі.

— Поглянь, які я тобі приніс черевики, — промовив Вакула, — ті самі, що носить цариця.

— Ні! ні! Не треба мені черевиків, — говорила вона, відмахуючись руками та не зводячи з нього очей. — Я й без черевиків... — Далі вона не договорила й за-шарілася.

Коваль підступив ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ніколи не була вона така навдивовижу гарна.

Зчарований коваль тихо поцілував її, і лице її ще дужче спалахнуло, і вона стала ще гарніша.

Проїздив, якось, через Диканьку блаженної пам’яті архієрей, хвалив місце, на якому стоїть село, та, їдучи вулицею, став перед новою хатою.

— А чия це така розмальована хата? — запитав преосвященний у гарної молодиці з дитятком на руках, що стояла коло дверей.

— Коваля Вакули! — відказала йому, кланяючись, Оксана, бо то ж була саме вона.

— Славно! славна робота! — мовив преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені червоною фарбою; скрізь же по дверях були козаки на конях, із люльками в зубах.

Та ще дужче похвалив преосвященний Вакулу, як дізнався, що він видержав церковне покаяння ; покрасив без грошей весь лівий крилос зеленою фарбою з червоними квітками. Це, однак, ще не все: на стіні збоку, як увійдеш у церкву, змалював Вакула чорта в пеклі, та такого ж тобі мерзенного, що всі плювали, побіля нього проходячи; а молодиці, тіль-ки-но розплачеться у котрої на руках дитина, підносили її до картини і казали: «Он бач, яка кака намальована! — і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину і тулилося до материних грудей.

Билиця, ДЯЧКОМ N-СЬКОЇ церкви розповідана.

Зачароване місце

Т й же богу, обридло вже оповідати! Та й що ви ду-X маєте? Справді обридне: розказуй та й розказуй, і не відчепишся! Ну, та вже нехай, розкажу, тільки, далебі, востаннє. Так ось, говорили ви, що чоловік, як то кажуть, з нечистою силою упоратись може. Воно звісно, себто, як гарненько подумати, так на світі всякого буває... Проте не кажіть цього. Захоче обморочити диявольська сила, то обморочить; їй-богу, обморочить!.. Ось послухайте: було нас у батька четверо. Я ще тоді дурень був. Було мені літ яких одинадцять; таки ні, не одинадцять: як сьогодні пам’ятаю, коли одного разу побіг я навкарячках і завів по-соба-чому гавкати, батько нагукав на мене і головою похитав: «Ей, Хомо, Хомо! тебе женити вже пора, а ти дурієш, як молодий лошак!» Дід тоді ще живий був і на ноги, — хай йому на тому світі легенько тикнеться, — доволі, кріпкий. Бувало, надумається...

Та що ж так розказувати? Той тобі годину цілу вигрібає з пічки вуглину для люльки, а той за комору за

якимсь ділом побіг. Що це, справді!.. Хай би вже з примусу, а то ж сами напросилися. Слухать, так слухать!

Батько ще напровесні повіз у Крим тютюн продавати. Не згадаю вже, два чи три вози наладнав він. Тютюн тоді саме в ціні був. З собою взяв він брата трилітнього, заздалегоди, мовляв, хай чумакувати привчається. Нас зосталося: дід, мати, та брат, та ще брат. Коло самого шляху дід баштан посадив і перейшов жити до куреня; взяв і нас з собою, горобців та сорок ганяти з баштана. Нам це не сказати щоб і погано було. Бувало, за день наїсися такого огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, як наче півні кричать. Ну, та воно ще ж і прибуток був. Проїжджого люду шляхом товчеться багато, всякому заманеться кавуном чи динею поласувати. Та й з окружних, бувало, хуторів нанесуть на виміну курей, яєць, індиків. Хороше було життя.

Та дідові над усе любіше було, що чумаків щодня возів яких п’ятдесят проїде. Народ, знаєте, бувалий: почне оповідати, тільки вуха наставляй. А дідові це все, що голодному галушки. Іноді, бувало, трапиться з давнім знайомим зійтися (діда всякий знав), самі можете удумати, що буває, як збереться старе луб’я. Гала, гала, тоді-то, та он тоді, таке-то та он-яке було... Ну й пішли! Згадають бозна-колишнє.

Одного разу — ну, ось, далебі, як сьогодні сталося, — сонце почало вже сідати; дід ходив по баштані і знімав листя з кавунів, що накривав удень, щоб не попеклися на сонці.

— Глянь, Остапе! — кажу я братові: — он-де чумаки їдуть.

— Де чумаки? — питає дід, поклавши позначку на великій дині, щоб, бува, хлопці не з’їли.

Шляхом сунулося, справді, возів із шість. Спереду йшов чумак уже з сивими вусами. Не дійшовши, як би вам сказати, ну, так ступінів із десять, став він.

— Добридень, Максиме! Осьде Бог дав побачитись!

Дід примружив око:

— А! здоров, здоров! відкіля Бог веде? І Болячка тут? Здоров, здоров, брате! Що за дідько! та тут усі: і Крутотрищенко! і Печериця, і Ковелек! і Стецько. Здорові! А, га, га! го, го!.. — і давай цілуватись.

Волів порозпрягали й пустили в траву пастися. Вози зоставили на дорозі;