Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Та, думаю, всього доволі.

Тут висмикнули вони похапцем із ліси по кілку, поклали на них мішок та й понесли на плечах.

— Куди ж понесем його? до шинку? — запитав ткач по дорозі.

— Воно б і я так думав, щоб до шинку; але ж не повірить клята жидівка, подумає ще, що десь украли; до того ж я тільки що із шинку. Ми однесемо його до мене в хату. Ніхто нам не стане на заваді: жінки немає вдома.

— Таки справді нема вдома? - запитав обережний ткач.

— Слава Богу, ми не зовсім ще з глузду зсунулись, -мовив кум — чорт хіба поніс би мене туди, де вона. Вона, певно, проваландрається з бабами аж до світанку.

— Хто там? — закричала кумова жінка, зачувши в сінях гармидер, зчинений приходом двох приятелів з мішком, та відчиняючи двері.

Кум остовпів.

— От тобі й на! — мовив ткач, опускаючи руки.

Кумова жінка була такого роду скарб, яких чимало по білому світі. Як і чоловік її, вона майже ніколи не сиділа вдома, а трохи не цілісінькими днями сновигала по всяких кумасях та заможних бабцях, підхвалювала й їла з великим апетитом та билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо тільки в цю пору й бачилась з ним іноді. їхня хата була удвоє старіша за шаровари волосного писаря, стріха подекуди світила дірами. З плоту тільки рештки бовваніли, бо то ж усяке, як рушало з дому, ніколи не брало дрючка од собак, надіючися, що буде проходити побіля кумового города і висмиче собі якогось з його плоту. В печі не топилося днів по три. Все, що не напрошувала мила дружина у добрих людей, ховала якомога подалі од свого мужа і часто самоправно відбирала у нього здобич, коли той не встигав пропити її в шин-ку. Кум, незважаючи на свою холоднокровність, не любив поступатися перед нею, а через те мало не завсіди виходив із дому з ліхтарями під обома очима, а дорога його жіночка, охкаючи, пленталась розказувати бабам про безчинства свого чоловіка та про те, яких він їй завдав побоїв.

Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач з кумом такою несподіваною з’явою. Опустивши мішка, вони заступили його собою і прикрили полами; та було вже пізно: кумова жінка хоча й погано бачила старими очима, проте ж мішка помітила.

— Оце добре! — сказала вона з таким виглядом, в якому помітна була радість яструба. — Це добре, що наколядували стільки! Ось так завжди роблять добрі люди. Тільки ні, я думаю, десь підчепили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз же мішка свого!

— Лисий дідько тобі покаже, а не ми, — мовив, од-ваги прибадьорившись, кум.

— Яке тобі діло? — сказав ткач, — ми наколядували, а не ти.

— Ні, ти мені покажеш таки, негідний п’янюго! — вереснула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя та продираючися до мішка.

Але ткач та кум мужньо захистили мішка і присилували її відступитися назад. Не встигли вони опам’ятатись, а дружина вже вискочила в сіни з кочергою в руках. Проворно звезла кочергою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла коло мішка.

— Як же це ми допустили її? — сказав ткач, прочумавшись.

— Еге, як ми допустили! а чом ти допустив? — відповів холоднокровно кум.

— У вас кочерга, видко, залізна! — зауважив по недовгій мовчанці ткач, чухаючи спину. — Моя жінка купила минулого року на ярмарку кочергу, дала півкопи, — та нічого... не боляче.

Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганця, розв’язала лантуха і заглянула в нього. Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили були мішка, цього разу обманились.

— Е, та тут лежить цілий кабан! — скрикнула вона, плеснувши з радощів у долоні.

— Кабан! чуєш, цілий кабан! — штовхнув ткач кума. — А все ти винен!

— Що ж робити!.. — знизав плечима кум.

— Як що? Чого ми стоїмо? Відберімо мішка! Ну, починай!

— Пішла геть! Пішла! Це наш кабан! — кричав, підступаючи, ткач.

— Ступай, ступай, чортяча бабо! Це не твоє добро! — казав, наближаючись, кум.

Жінка взялася знову за кочергу, але Чуб саме тут виліз із мішка та й став серед сіней, потягаючись, як чоловік, що тільки-но прочумався після довгого сну.

Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі несамохіть пороззявляли роти. — Що це вона, дурна, каже: кабан! Це не кабан! — сказав кум, вирячивши очі.

— Ти ба, якого чоловіка вкинуло в мішок! — сказав ткач, задкуючи з ляку. — Що хоч кажи, хоч лусни, а тут не обійшлося без нечистої сили. Та він же і в вікно не пролізе!

— Це ж кум! — скрикнув, придивившись, кум.

— А ти ж думав хто! — мовив Чуб, усміхаючись. Правда, славну я утнув з вами штуку, а ви вже, бач-ця, збиралися мене з’їсти замість свинини? Стри-вайте-но, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, — якщо не кабан, то, запевне, порося чи інша яка живність. Підо мною весь час щось ворушилося.

Ткач та кум метнулись до мішка, хазяйка хати вчепилася собі з протилежного боку, бійка зчинилася б знову, якби дяк, побачивши тепер, що йому нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з руки ногу, за яку взялася була тягнути дяка з мішка.

— Ось і другий ще! — промовив зі страхом ткач, — чорт знає як настало на світі... аж голова паморо-читься... Не ковбаси й не паляниці, а людей кидають у мішки!

— Це дяк! — мовив більше за всіх здивований Чуб. — От тобі й на! Оце так Солоха! Посадовити в мішок... То ж то я бачу, у неї повна хата мішків... Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки.