Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Мороз продер по шкірі ковалеві; перелякавшися та зблідши, не тямив він, що робити; уже намірився був перехреститись... Але чорт, схилившися своїм собачим писком йому на праве вухо, сказав:

— Це я — твій друг, все зроблю для товариша і друга!.. Грошей дам, скільки схочеш, — писнув йому на ліве вухо. — Оксана буде сьогодні ж наша, — прошепотів він, нахиливши свою морду знову над правим ухом.

Коваль стояв, роздумуючи.

— Згода, — мовив він нарешті, — за таку ціну готовий бути твоїм.

Чорт сплеснув у долоні і почав з тієї радості галопувати на ковалевій шиї. «Тепер-то попався, ковалю, — думав він сам собі, — тепер-то я, голубчику, віддячу тобі за всі твої малювання та небилиці, що зводив на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, дізнавшися, що найбогобоязливіший на все село чоловік у моїх руках?» Тут чорт засміявся з радості, подумавши, як буде дражнити в пеклі все хвостате кодло, як казитиметься кривий чорт, котрого вважали з-поміж них найспритнішим до вигадок.

— Ну, Вакуло! — пропищав чорт, все так же не злазячи з шиї, ніби боявся, щоб той не втік, — ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.

— Я готовий, — відповів коваль. — У вас, чував я, розписуються кров’ю; стривай-но, я дістану цвяха в кишені! — Тут він заклав назад руку — та й хіп чортяку за хвіст.

— Ото який жартун! — писнув, сміючись, чорт. — Ну, годі, буде вже пустувати!

— Стривай, голубчику! — закричав коваль, — а ось це як тобі сподобається? — При цім слові, він сотворив хреста, і чорт зробився такий тихий, як ягнятко. — Стривай же, — сказав він, стягаючи його за хвіст на землю, — знатимеш ти в мене, як то підбивати на гріхи добрих людей та чесних християн! — Тут коваль, не випускаючи хвоста, скочив на чорта верхи і підняв руку, щоб перехрестити.

— Змилуйся, Вакуло, — жалібно простогнав чорт, -усе, чого тобі тільки треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!

— Ага, ось яким голосом заспівав, німота триклята! Тепер знаю, що робити. Вези мене зараз же на собі, чуєш, неси, як птиця!

— Куди? — промовив смутний чорт.

— У Петембург, просто до цариці!

І коваль отерп зо страху, бачачи, що підіймається над землею.

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Уже в серці їй щось казало, що вона над-

то немилосердно обійшлася з ним. Що, коли він справді наважиться на щось страшне? «Чого доброго! Може, з горя він надумається покохати іншу і з злості почне взивати її першою красунею на селі? Та ні, він мене любить. Я така гарна! Він мене ні за що не проміняє; він жартує, прикидається. Й десяти хвилин не мине, як він, точно, прийде глянути на мене. Я й справді сувора. Треба йому дати, буцімто знехотя, себе поцілувати. Ото зрадіє!» І легковажна красуня вже жартувала зі своїми подругами.

— Стривайте, — сказала которась із них, - коваль забув мішки свої; гляньте, які страшенні мішки. Він не те, що ми, наколядував: певне, сюди по цілій чверті барана кидали; а ковбасам та хлібинам, певне, й ліку нема. Розкіш! Цілісінькі свята можна об’їда-тись.

— Це ковалеві мішки? — підхопила Оксана. — Тягнімо їх мерщій до мене в хату та подивимось гарненько, чого він сюди понакладав.

Усі зі сміхом пристали на таку вигадку.

— Але ми не підіймемо їх! - закричали гуртом усі, силкуючися зрушити лантухи.

— Стривайте, - озвалась Оксана, - збігаймо хутенько по санчата та одвеземо санчатами!

Та й подалися гуртом по сани.

Полоненикам сильно набридло сидіти в мішках, хоча дяк і розколупав для себе пальцем чималу дірку. Коли б ще не було народу, то, може б, він і знайшов спосіб якось вилізти; але вилазити з мішка привселюдно, показати себе на сміх... це стримувало його, і він поклав собі чекати, злегка тільки покректуючи під Чубовими неввічливими чобітьми. Чуб сам не менш прагнув на волю, почуваючи, що під ним лежить щось таке, на чому сидіти страх було незручно. Але зачувши доччин рішенець, заспокоївся і не хотів уже вилазити, міркуючи, що до хати своєї треба було пройти щонайменше ступінів з сотню, а то ще й другу. А як вилізе, то треба буде опорядитись, застебнути кожуха, підперезатись, — скільки роботи! Та й капелюха зосталася в Солохи. Нехай же краще дівчата довезуть на санях. Одначе, сталося зовсім не те, чого сподівався Чуб. У той час, коли дівчата побігли по сани, сухорлявий кум виходив із шинку, сприкрений і не в гуморі. Шинкарка аж ніяк не зважувалася йому вірити в борг; він думав дочекатись, чи не прийде часом який побожний дворянин та почастує його; але всі дворяни сиділи вдома і, як чесні християни, їли кутю зі своїми домашніми. Роздумуючи про розбещення звичаїв і про дерев’яне серце жидівки, що торгує горілкою, кум набрів на мішки і зупинився подивований.

— Бач, які лантухи хтось покинув на дорозі! — сказав вів, оглядаючися на всі боки: — тут, мабуть, і свинина є. Пощастило ж комусь наколядувати стільки всякої всячини! Які здоровецькі мішки! Понабивано їх, скажімо, самими гречаниками та коржами, і то добре. Хоча б були тут тільки паляниці, і то в смак: жидівка за кожну паляницю дає осьмуху горілки. Треба швидше поцупити, щоб хто не побачив. — Тут завдав він собі на плечі мішка з Чубом та з дяком, одначе відчув, що був він надто тяжкий. — Ні, важко буде самому нести, — промовив він, - а ось, як на те, іде ткач Шапуваленко. Здоров, Остапе!

— Здрастуй, — одказав, зупинившись, ткач.

— Куди йдеш?

— А так. Іду, куди ноги несуть.

— Поможи, чоловіче добрий, мішки віднести! Колядував хтось, видко, та й покинув серед дороги. Добром поділимось пополам.

— Мішки? а з