Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

На цім слові чорт, що довго лежав, ані зворухнувшися, заскакав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішка рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши його на плечах, попростував до Череватого Пацюка.

Цей Череватий Пацюк таки був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, літ із десять, а може й п’ятнадцять, як жив він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав три чверті дня, їв за шістьох косарів та випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й улізти, тому що Пацюк,незважаючи на невисокий зріст, завширшки був таки добре уважи-стий. При цьому шаровари, які він носив, були такі просторі, що як би широко він не ступив, ніг зовсім не було видно, і здавалося чи не винницький кадуб суне вулицею. Мабуть, саме це дало привід прозвати його Череватим. Не минуло кількох днів після прибуття його до села, як всяке вже знало, що він знахар. Як бував хто хворий чимось, зараз кликав Пацюка; а Пацюку варто було тільки пошептати слів кілька, і недугу наче рукою хто здійме. Було, зголоднілий дворянин удавиться кісткою з риби, Пацюк умів так до діла вдарити кулаком у спину, що кістка втрапляла куди їй слід, не завдавши ніякої шкоди дворянському горлу. Останніми часами його рідко коли бачили де-небудь. Причиною цього, може, були лінощі, а може, ще й те, що пролазити в двері щорік ставало йому тяжче. Тоді миряни, як кому чого треба було, самі вже мусили приходити до нього.

Коваль не без остраху відчинив двері і побачив Пацюка, що по-турецьки сидів на долівці перед не-великою діжечкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска, як нарошне, стояла урівні з його ротом. Не ворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часу, від часу губами галушки.

«Ні, цей, — подумав собі Вакула, — ще ледачіший од Чуба: той принаймні хоч їсть ложкою; а цей не хоче й руки підняти».

Пацюк, певне, дуже був зайнятий галушками, бо, здавалось, зовсім не помітив, що прийшов коваль, котрий, ледве поріг переступивши, низенько йому вклонився.

— Я до твоєї милості прийшов, Пацюче! — сказав Вакула, кланяючися знову.

Товстий Пацюк підвів голову та й знову заходився коло галушок.

— Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові... — сказав, набираючись духу, коваль, — я завів про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь образи, — буцімто ти доводишся трохи свояком чортові.

Промовивши теє, Вакула злякався, подумавши, що висловився все ще надто навпростець та мало пом’якшив міцні слова, і, очікуючи, що Пацюк, схопивши діжечку разом з мискою, шпурне йому просто в голову, відсахнувся трохи і затуливсь рукавом, щоб, бува, гаряча юшка з галушок не забризкала йому обличчя.

Але Пацюк глипнув очима і знову заходився сьорбати галушки.

Обсмілілий коваль одважився далі провадити:

-До тебе прийшов, Пацюче, дай Боже тобі всього, добра всякого досхочу, хліба в пропорції! — Коваль умів інколи вкинути модне слівце; наламався в цьому, бувши ще в Полтаві, як розмальовував сотникові дерев’яного паркана. — Пропадати доводиться мені, грішному! Ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а мушу просити помочі у самого чорта. То що, Пацюче? — мовив коваль, бачачи його незмінне мовчання, — що маю робити?

— Коли треба чорта, то й ступай к чорту, — відказав Пацюк, не підводячи на нього навіть очей та наминаючи далі свої галушки.

— Для цього ж то саме я й прийшов до тебе, — відповів коваль кланяючися, — опріч тебе, гадаю, ніхто на світі не знає до нього дороги.

Пацюк ні слова і доїдав решту галушок.

— Зроби ж ласку, чоловіче добрий, не відмовляй! — напосідав коваль, — чи свинини, чи ковбас, муки гречаної, ну, скажімо, полотна, пшона чи ще чого іншого, коли там треба буде... як це звичайно поміж добрими людьми водиться... не пожалкую... Розкажи хоч, як, приміром сказати, натрапити до нього на дорогу?

— Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима, — промовив байдуже Пацюк, не міняючи пози.

Вакула витріщив на нього очі, буцім тому на лобі було написано, що ці слова означають. «Що він говорить?» — безмовно запитував його вираз; а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше слово. Та Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжечки перед ним не було; але замість них стояло на долівці дві дерев’яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Думки та очі йому мимохіть навернулися до цієї страви. «Подивимося, - говорив він сам до себе, — як їстиме Пацюк вареники. Нахилятись, щоб сьорбать, як галушки, він певно не захоче, та й не можна: треба вареника перше вмочити в сметану».

Тільки що встиг він це подумати, як Пацюк роззявив рота, подивився на вареники і ще дужче роззявив рота. У цей час вареник виплюснувся з миски, шубовснув у сметану, перевернувся на другий бік,

підскочив догори та якраз потрапив йому в рот. Пацюк з’їв і знову роззявив рота, і вареник тим самим ладом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувать та ковтати.

«Бач, яка чудасія!» — подумав коваль, роззявивши з того дива рота, і зараз же помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже вимастив губи сметаною. Відштовхнувши вареника та обтерши губи, коваль почав роздумувати про те, які то чудеса бувають на світі та до яких тільки мудрацій доводить людину нечиста сила, зауваживши при цьому, що один тільки Пацюк і може помогти йому. — Поклонюсь йому ще, хай розтлумачить як слід... Одначе, що це за чорт! Та же сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники, вареники скоромні! Який же я, справді, дурень, стою отут та гріха набираюся! Назад!» — і побожний коваль прожогом кинувся з хати.

Однак чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже тішився, не міг витерпіти, щоб із рук йому вислизнула така славна здобич. Як тільки коваль опустив