Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— То це ти, сучко, — сказала дячиха, до ткачихи підступаючи, — то це ти, відьмо, напускаєш на нього туману та напуваєш нечистим зіллям, щоб ходив до тебе?

— Відчепись од мене, сатано! — говорила, задкуючи, ткачиха.

— Ач, триклята відьма! Бодай же ти не діждала своїх діток бачити, негідна! Тьху!.. — і дячиха плюнула просто межи очі ткачисі.

Ткачиха хотіла й собі зробити так само, та замість того плюнула в неголену бороду голові, який, щоб краще все почути, протисся був аж до самих супротивниць.

— Ах, паскудна баба! — закричав голова, утираючись полою та замахуючись батогом. Цей порух змусив усіх розійтися з лайкою в різні боки.

— Яка, бридота! — повторював він, усе ще обтираючись. — То коваль утопився. Боже ти мій, а який гарний живописець був, які ножі міцні, серпи, плуги умів виконувати! Яка сила була! Еге, — провадив далі замислений, — таких людей мало в нас на селі. То ж то я, ще сидячи в проклятому мішку, примічав, що бідолаха був дуже сильно не в дусі. Оце тобі й коваль! Був, а тепер і нема! А я ще збирався підкувати свою рябу кобилу!..

І, перейнятий такими християнськими думками, голова тихо поплентався до своєї хати.

Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Мало йняла вона віри Переперчишиним очам та бабським теревеням; вона знала, що коваль доволі набожний, щоб зважиться занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи більше не вертатись у село? А навряд чи й деінде знайдеться такий молодець, як коваль! Він же так кохав її! Він найдовше од усіх перетерплював її вередування! Красуня цілу ніч під своїм одіялом переверталася з правого боку на лівий, а з лівого на правий — і не могла заснути. То, розкидавшись у чарівній наготі, яку нічна пітьма ховала навіть од неї самої, вона мало не вголос лаяла себе. То, принишкнувши, вирішувала ні про що не думати — і все думала. І вся горіла; а на ранок закохалася в коваля аж по самі вуха.

Чуб не виявив ні радості, ні печалі з приводу Ва-кулиної долі. Його думки були зайняті одним: він ніяк не міг забути Солошиної зрадливості і сонний не переставав лаяти її.

Настав ранок. У церкві ще до схід сонця було повно людей. Літні жінки в білих намітках, в білих суконних свитках побожно хрестились біля самого входу церковного. Дворянки, в зелених та жовтих кофтах, а деякі навіть у синіх кунтушах із золотими іззаду вусами, стояли перед них. Дівчата, у яких на головах намотана була ціла крамниця стрічок, а на шиях намиста, хрестів та дукачів, намагалися протовпитись ще ближче до іконостасу. Та попереду всіх стояли дворяни і прості селяни, з вусами, з чубами, з товстими потилицями і щойно повиголюваними підборіддями, переважно в кобеняках, з-під яких виставлялася біла, а в декого й синя свитка. На всіх обличчях, куди не глянь, видно було свято: голова облизувався, уявляючи, як він розговлятиметься ковбасою; дівчата помишляли про те, як будуть ковзатися з хлопцями на льоду; баби щиріше, ніж будь-коли, шептали молитви. На всю церкву чути було, як козак Свербигуз бив поклони. Одна тільки Оксана стояла як сама не своя: молилася й не молилася. На серці в неї стовпилося стільки всяких почуттів, одно від одного досадніших, одно від одного сумніших, що обличчя її виявляло тільки велике сум’яття, сльози бриніли в очах. Дівчата не могли зрозуміти причини цього і не підозрювали, що виною був коваль. Однак же не сама тільки Оксана переймалася ковалем. Усі миряни помітили, що свято — наче не свято; що нібито все чогось бракує. Як на лихо, дяк після подорожі в мішку охрип та деренчав ледь чутним голосом; щоправда, заїжджий півчий славно брав баса, але куди краще б, якби ще й коваль був, котрий завше, бувало, як тільки співали «Отче наш» або «Іже херувими», піднімався на крил ос і виводив відтіль на той самий глас, яким співають і в Полтаві. До того ж він один був у церкві за титаря. Уже відійшла заутреня; по заутрені одійшла обідня... Куди ж це й справді запропастився коваль?

Ще швидше решту ночі мчав чорт із ковалем назад. І миттю опинився Вакула біля своєї хати. У цей час заспівав півень. «Куди? — закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що намірявся дременути: — чекай-но, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі». Тут, схопивши лозину, вперіщив його тричі, і бідолашний чорт пустився навтьоки, як мужик, котрого одпарив засідатель. Так, замість одурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог роду людського сам був пошитий у дурні. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно та й проспав аж до обіда. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже височенько: «Я ж проспав заутреню і обідню!» Тут благочестивий коваль удався в тугу, міркуючи собі, що це, певне, Бог навмисне, караючи його за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть в церкві побувати такого урочистого свята. Та, одначе ж, заспокоївши себе тим, що в наступну неділю висповідається у всьому перед попом і від сьогодняшнього ж дня почне бити по п’ятдесят поклонів упродовж цілого року, заглянув він до хати; але там не було нікого. Солоха, як видно, ще не повернулась. Обережно витяг він із-за пазухи черевики і знову зачудувався з дорогої роботи та згадуючи дивну пригоду минулої ночі; умився, одягся якнайкраще, надяг те саме вбрання, що достав від запорожців, вийняв із скрині нову шапку з решетил івських смушків з синім верхом, якої не надівав ще й разу, одколи купив її, ще в Полтаві бувши; витяг також нового барвистого пояса; поскладав усе це разом з нагаєм у хустку та й вирушив прямо до Чуба.

Чуб витріщив очі, коли увійшов до нього коваль, і не знав, з чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном та запорожцем. Але ще більше він вражений був, коли Вакула розв’язав хустку і поклав перед ним новісіньку шапку та