Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

Дівчата трохи здивувалися, не знайшовши одного мішка. «Нічого робити, буде з нас і цього», — щебетала Оксана.

Всі гуртом узялися до мішка й поклали на сани.

Голова надумався мовчати, так собі міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили та розв’язали мішка, — дурні дівчата порозбігаються, подумають, що в мішку сидить диявол, і він зостанеться на вулиці, може, й до завтрого.

Дівчата тим часом, дружно взявшись за руки, помчали, як вихор, санками по скрипучому снігу. Багато з них, пустуючи, сідали на санки; декотрі вилазили на самого голову. Голова поклав перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішка.

— Побачимо, що то лежить тут! — закричали всі, кинувшися розв’язувати.

Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час сидіння його в мішку, до того розходилася, що він почав гикати та кашляти на все горло.

— Ой, та тут сидить хтось! — закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.

— Що за чорт! Куди це вас несе, як очманілих? — запитав, увіходячи в двері, Чуб.

— Ой, тату! — промовила Оксана, — в мішку сидить хтось!

— В мішку? Де ви взяли цього мішка?

— Коваль покинув його посеред дороги, — відповіли всі гуртом.

«Ну, чи не казав же я?..» — подумав собі Чуб.

— Чого ж ви полякалися? Подивимось. Ану , чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ймення та по батькові, вилазь-но з мішка!

Голова виліз.

— Ой! — скрикнули дівчата.

«І голова вліз туди само, — говорив сам до себе вражений Чуб, здивовано міряючи його з голови до п’ят, — бач воно як!.. EL» — більше він нічого не міг сказати.

Голові й самому було не менш ніяково, і він не знав, що почати.

Мабуть, надворі холодно? - сказав він, звертаючись до Чуба.

— Морозець є, — одказав Чуб. — А дозволь спитати тебе, чим ти мастиш свої чоботи, смальцем чи дьогтем?

Він хотів не те сказати, він хотів поспитати: «Як ти, голово, заліз у цей мішок?» — але сам не розумів, як вимовив зовсім інше.

— Дьогтем краще! — сказав голова. — Ну, прощай, Чубе! — І, насунувши капелюху, вийшов з хати,

— Ну й навіщо це я запитав, з дурного розуму, чим він мастить чоботи? — промовив Чуб, поглядаючи на двері, в які вийшов голова. — Ну й Солоха! Такого чоловіка засадила в мішок!.. Бач, чортова баба! А я, дурень... та де ж це той проклятий мішок?

— Я його закинула в куток, нічого більше там уже немає, — відповіла Оксана.

— Знаю я ці штуки, нічого немає! Подайте-но його сюди: там ще один сидить! Струсніть його гарненько... Що, нема?.. Бач, проклята баба! а поглянути на неї — як свята, наче й скоромного ніколи не брала в рот.

Та покиньмо Чуба виказувати на дозвіллі свою досаду і вернімось до коваля, бо вже надворі чи не дев’ята година.

Спершу страшно здалося Вакулі, особливо як здійнявся він од землі на таку височінь, що нічого вже не міг бачити внизу, і пролетів, як муха, під самим місяцем так, що коли б не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою. Незабаром, одначе, він підбадьорився і вже почав підіймати чорта на кпини. Йому було вкрай смішно, як чорт чхав та кашляв, коли він скидав із шиї кипарисового хрестика та підносив до нього. Навмисне він підіймав руку почухати голову, а чорт, думаючи, що хочуть його перехрестити, мчав іще швидше. Усе було світло вгорі. Повітря в легкому сріблястому тумані було прозоре. Все було видко, і навіть можна було примітити, як вихром промчав проз них, сидячи в горшку, чаклун; як зорі, зібравшися докупи, гралися в піжмурки; як клубочився осторонь хмарою цілий рій духів; як чорт, що танцював при місяці, скинув шапку, забачивши коваля, що скакав верхи; як летіла, вертаючись назад, мітла, на якій, очевидячки, щойно їздила, куди треба, відьма... Багато ще погані зустрічали вони. Все те, коваля побачивши, на хвилину зупинялося подивитись на нього, а опісля знову шугало далі і продовжувало далі своє; коваль все летів; і враз заблищав перед ним Петербург, увесь в огні. (Тоді якраз чогось-то була ілюмінація). Чорт, перелетівши через шлагбаум, перекинувся в коня, і коваль побачив себе на баскому скакуні серед вулиці.

Боже мій! стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чотириповерхові стіни; стук копит коня, торохтіння колеса відгукувалися громом та відлунюва-лися з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймались із землі на кожному кроці; мости дрижали; карети летіли; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали звідусіль; перехожі тулились та товпилися попід домами, винизаними каганцями, і величезні тіні їхні мигтіли по стінах, сягаючи головами до димарів та дахів. Із зачудуванням оглядався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі доми уп’ялися в нього своїми незчисленними вогняними очима і дивились. Панів у критих сукном шубах він побачив так багато, що не знав, перед котрим шапку скидати. «Боже ти мій, боже, скільки тут панства! — подумав коваль. — Я гадаю, кожен, хто тільки-но пройде вулицею в шубі, то й засідатель, то й засідатель! А ті, що катаються в таких прегарних бричках із віконцями, ті як не городничі, то, певно, комисари, а може, іще й більше». Його думки було перервано запитанням чорта: — Просто їхати до цариці, чи як? — «Ні, боязько, — подумав коваль. — Тут десь, не знаю, стоять запорожці, котрі проїздили восени через Диканьку. Вони їхали із Січі з паперами до цариці; все б таки порадиться з ними».

— Гей, сатано, залазь-но до мене в кишеню та веди до запорожців!

Чорт миттю схуд і став такий маленький, що легко вліз йому до кишені. А Вакула не встиг оглянутись, як опинився перед великим будинком, ступив, сам не тямлячи як, на сходи, відчинив двері та аж поточився трохи назад від блиску, побачивши пишно прибрану кімнату: та осмілів трохи, впізнавши тих самих запорожців, котрі проїздили через Диканьку;